Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут
Я чіпляюся руками за його плечі, притискаю до себе. Тіло пливе від його наполегливих ласк і міцних рук, що стискають мене. Халат тріщить по швах.
Верхній одяг Зимнєва летить на підлогу.
Мене різко розвертають і впирають обличчям в стіну. Я ледве встигаю виставити руки. Чоловіча долоня хазяйновито пірнає у виріз халата. Стискає груди, зачіпає сосок, і той в одну мить стає кам’яним.
Дзенькає пряжка ременя, брязчить ширінька.
Мою білизну злегка приспускають. Гаряча плоть притискається до вологих складок.
Вигинаюся, бажаючи застогнати, але пам’ятаю про племінника в іншій кімнаті. Не можна. Він тільки заснув.
Рука накриває мій рот. Гаряче дихання обпалює вухо. І в цю мить у мене входять. Задоволення вибухає в мені. Трохи боляче, що так відразу й жорстко. Але він у мені, і це головне. Зимнєв завмирає, а потім злегка виходить.
Тягнуся за ним, але він сам подається назустріч. Так грубо, жорстко і владно одночасно. Хочеться кричати, але мені вдається лише вкусити його за пальці, які все ще закривають мій рот.
Його рухи грубі. Стискаю його зсередини й миттю розслабляюся. Очі застеляють сльози. Мене ніби відключає від цього світу. Майже осідаю на ватяних ногах, відчуваючи кожною клітинкою свого тіла як розпливається задоволення.
— Вижени свого мужика, — хрипить Зимнєв мені на вухо. — Або я його сам вижену.
— Що? — здивовано кліпаю. — Якого мужика?
Мозок ще знаходиться десь у космосі від отриманого задоволення, яке хвилями розходиться тілом.
Зимнєв відхиляється від мене.
— Ти ж казала, що не одна вдома.
— Ах, так, — розвертаюся до нього.
Ноги гудуть, тому доводиться обпертися об стіну. Вадим напружений. Ось-ось зірветься. Подаюся вперед і обіймаю його. Думаю, що він відштовхне, але ні, він стискає мене в обіймах.
— Мого чоловіка не можна випроваджувати на вулицю.
— Це ще чому? — хмуриться Вадим. — Я сам його випроваджу. Тим паче я хочу продовження.
Він починає рухатися всередину квартири, стискаючи мене.
— Ні. Він занадто молодий.
Рука Зимнєва зависає над ручкою у вітальню.
— Соне? — він пильно дивиться на мене. — Ти з ним, тому що він молодший, ніж я?
Це все, що його хвилює?
— Вадиме, — я ледь стримую усмішку. — Роззуйте… зуйся. Мій племінник уже спить.
Бос напружується, з недовірою дивлячись на мене.
— Племінник?
— Ну, так, мій чоловік, — пояснюю.
Погляд у нього такий, ніби зараз він розвернеться й піде. Ох, даремно я так.
— Просто сестра попросила з ним посидіти сьогодні, — колупаю ґудзик на його сорочці.
Жах якийсь. Он вже встиг застебнутися й заправитися, а я тільки труси змогла підтягнути.
І не можна його зараз відпускати. Він же до мене прийшов, хотів щось.
— Племінник? — примружується він.
— Так, — киваю і притискаюся до нього.
Так добре в його обіймах і так приємно, що мене приревнували. Хоч до племінника.
— Ти ж залишишся? Я чай наллю, — продовжую ласкавим голосом.
— Гаразд. Залишаюся, — відповідає він.
— Добре. Можеш на диван сісти, — я відходжу від нього й відчиняю двері до вітальні.
Треба ж. Зимнєв у моїй квартирі. Ага, враховуючи, скільки разів я в нього залишалася…
Наливаю воду в електричний чайник і вмикаю його.
Чути несамовитий крик. Я мало не підстрибую на місці.
Вискакую з кухні, лину до вітальні.
Відчиняю двері. Зимнєв задумливо дивиться на диван. Обличчя викривлене. В одній руці солдатик, іншою він тре дупу. Ясно, дехто сів на іграшки. Так, після Єгорки диван — мінне поле.
І в цю ж мить лунає дитячий плач.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно
