Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут

— От уже не думав, що ви мені зателефонуєте, — усміхається Климшин, підіймаючи келих із вином.

— Зважилася вибратися у вряди-годи.

Ми сидимо в ресторані. Не в Авізіоні. Климшин сказав, що хоче спробувати кухню конкурента. А чому б і так?

Але все не те, усе не так. І вино кисле, і комплімент від шеф-кухаря несмачний, і чоловік поруч неприємний. Виявляється, я стала залежною від Зимнєва значно сильніше, ніж очікувала. Просто заручниця власних почуттів.

— Радий твоєму рішенню, — усміхається Климшин.

— Ви вже готові зробити замовлення? — до нас підходить офіціантка.

У неї дуже виразне декольте, у яке очі Климшина ледве не падають. Зимнєв собі такого не дозволяв. Він завжди дивився тільки на мене. Але чому, щоб це зрозуміти, мені довелося піти на побачення з іншим чоловіком?

— Так, принесіть мені стейк, — Климшин вичікувально дивиться на мене.

— Салат цезар, — звертаюся до офіціантки.

— Так, салат і десерт.

Климшин надто вже повільно передає офіціантці меню. Та усміхається йому і йде.

Зимнєв рідко мене запрошував до ресторанів. Тільки на бізнес-зустрічі, але й там він не задивлявся на офіціанток. Ось знову. Порівнюю Климшина й Зимнєва. Ні, щоб розслабитися й отримувати задоволення від вечора! Скільки ще буду мучити себе і ятрити душевні рани?

— Як вам робота? — Климшин повертається до перерваної розмови.

— Непогано, — відповідаю ухильно.

— Не соромтеся, я знаю, як Зимнєв ганяє співробітників. Тож не дивно, що його попередня помічниця втекла.

— Вона в декреті, — перебиваю його. Мені неприємно, що він так говорить про Вадима. — Я всього лише на кілька років заміню її. Потім доведеться шукати щось інше.

— Ах, так. Ви завжди можете влаштуватися до мене. Я знайду місце для особистої помічниці Зимнєва. Знаю, що поруч із ним працюють справжні професіонали, — і дивиться таким масним поглядом, від якого вже час знімати труси.

Але я не ведуся. Лише ввічливо усміхаюся. Ось даремно пішла.

— Нумо не про роботу. Її завжди вдосталь, але зараз хочеться просто розслабитися, — змінюю тему.

Климшин із легкістю приймає мою пропозицію. Між нами зав’язується легка й невимушена розмова. Ми обговорюємо новинки музики, книги, кіно, навіть знаходимо спільні інтереси.

Відчуваю, як тануть внутрішні стіни. Добре, коли можна не зупиняти себе постійно й не думати про те, що сказати або зробити. А головне, можна не стримувати емоції.

Ось цієї цілющої пігулки мені бракувало. Розуміння, що я цікава іншому чоловіку. Цього цілком достатньо, щоб почуватися краще. Не думаю, що сьогодні зайде далеко, та й не потрібно мені це. Просто хочу відчути, що зі мною не все так погано.

Але якась напруженість поруч із Климшиним не залишає мене. І не в чомусь ще проблема, а в ньому. Він постійно переводить погляди на офіціанток. Вони тут дійсно вродливі, молоді. Мабуть, власник навмисне так підбирав. Тим паче в коротких сукнях і чорних щільних колготках — вони явно залишають простір для чоловічої фантазії.

І тут у ресторан входить дівчина. Вродлива, довгонога брюнетка. Я першою її помічаю. Ну симпатична з гарною зачіскою й червоною помадою на губах. На дуже пухких губах. Здається, що вони займають половину її обличчя. Я занадто відкрито її роздивляюся, Климшин помічає й повертається до цієї дівчини.

Брюнетка проходить повз нас, виляючи стегнами.

І все. Мій співрозмовник пливе. Очі на чужій дупі, відповіді не до ладу.

Що ж. Але я його не картаю. Я вже отримала те, що хотіла.

— Вибачте, я відійду, — каже Климшин якоїсь миті.

Я вже думаю, що він зараз злиняє, а мені доведеться оплачувати рахунок. Климшин немов вловлює мої думки й кидає на стіл кілька купюр. Я ж попиваю чайок і колупаю ложкою десерт.

Дивлюся на всі боки. Уже хвилин двадцять минуло. Щось Климшин затримується, а мені, навпаки, раптово припекло. І що робити? Брати його гроші, не брати?

Кличу офіціантку. Вона приносить рахунок у скриньці, і я кладу купюри туди.

Сама прямую до туалету. Жіночий зачинений. Я трохи дивуюся. Якого? Смикаю двері.

— Зайнято! — чується схвильований голос Климшина.

Сторопівши, кліпаю на двері: що він робить у жіночому туалеті?

— Це я, Соня, — кажу здивовано.

— Соне? — звучить здивований голос.

З того боку чується шерех. Незабаром двері відчиняються. Помічаю в кутку ту саму брюнетку з величезними губищами. Помада розмазана по її щоці.

— А… я… — тягне Климшин.

— Я зрозуміла, — проходжу всередину, заразом дістаючи телефон і викликаючи таксі.

Хух. Можна видихнути. Ні, жодних обіцянок із мого боку на цей вечір. Радію, що все так закінчилося. Щиро радію.

І сумую за Зимнєвим. Він би точно такого собі не дозволив.