Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут
В автомобілі Климшина я почуваюся незатишно. То пічка надто гріє, то з вікна злегка продуває. Зовсім не як у Зимнєва.
У Климшина теж свій водій, тож він сидить зі мною на задньому сидінні, намагаючись розговорити.
— То що? Зустрінемося якось днями? — наполягає чоловік.
— Мабуть, все ж ні, — відповідаю, дістаючи із сумочки телефон, що вібрує.
Дзвонить Зимнєв.
— Так, Вадиме Сергійовичу?
— Коли ти будеш на роботі? — у слухавці лунає його хрипкий голос.
У тілі миттю спалахує солодкий жар. Я відразу бачу картинку, як він чекає на мене в офісі. Мене заводить із пів оберту сама думка про те, що він сидить у своєму кріслі й постукує пальцями по столу. А я тут з іншим чоловіком, з яким майже згодна піти на побачення.
— Вже їду. Щось термінове?
«Крім того, що мені доведеться залізти під стіл, розстебнути його ширінку і зробити мінет».
— Так, у мене незабаром зустріч. Ти мені будеш потрібна, — жорстко відповідає він. — У ресторані Климшина все минуло нормально?
— Добре минуло. Ось, мене саме везуть до офісу, — кажу, мигцем поглянувши на Климшина.
— Хто? — насторожено цікавиться Зимнєв.
— Климшин, — видихаю ледь чутно, ніби мене засунули в автівку й викрали.
У слухавці стає тихо.
— Чекаю, — нарешті відповідає Вадим і вимикається.
Я видихаю. І чому завелася? Усе ж у нас нормально. Подумаєш, що ми недавно посварилися.
— Приховуєте від керівництва, де знаходитеся? — з легкою усмішкою запитує Климшин.
— Вадим Сергійович знає. Просто чекає, — я тисну плечима, а потім додаю: — На роботі чекає.
— Я так і зрозумів. Але ви все-таки не відповіли на моє запитання.
— Не найближчим часом.
— Ми можемо зустрітися на вихідних. Або злісний тиран Зимнєв не дає свободи своїм підлеглим? Він хоч платить за переробіток? — продовжує Климшин, не зводячи з мене пильного погляду.
— Вдома занадто багато всього потрібно встигнути, — ввічливо відмовляюся. — Тим паче з малим сидіти нікому. У мене сестра працює цілодобово, й ось так усе складається. Може бути, коли-небудь потім.
Таке, звичайно, буде можливо, якщо я порву стосунки з Зимнєвим. Але тут і клієнт доволі хороший, щоб відпускати його з відмовою від побачення. Ох, я зовсім заплуталася з цими вільними стосунками. Чи можу я бути з кимось, крім Зимнєва?
Тому що зараз я не хочу бути з кимось, крім нього.
— У вас є дитина? — злегка відсторонено уточнює чоловік.
Мабуть, розчаровується. Матері-одиначки не всім подобаються.
— У сестри, — підбадьорюю його.
— А-а. Ну, так не завжди ж треба з дитиною сидіти, — усміхається він. — Ви подумайте щодо моєї пропозиції.
— Добре, — усміхаюся.
Ми обмінюємося номерами телефонів.
Автомобіль зупиняється біля бізнес-центра. Я виходжу, ще раз подякувавши Климшину за те, що підвіз.
Той галантно усміхається і просить не забувати про свою пропозицію.
Я вітаюся з усіма колегами, які зустрічаються дорогою до кабінету. Вони з подивом дивляться на мене. Ще б пак — жодного разу не запізнювалася на роботу. Та й сьогодні це важко назвати запізненням. Так, просто на діловій зустрічі була.
Влітаю в приймальню, дорогою скидаючи куртку. Потрібно міняти чоботи на туфлі, чи ні?
Гаразд, поки не буду.
Стукаю в кабінет Зимнєва. Тільки хочу відчинити двері, як вони прочиняються самі.
Вадим дивиться на мене, гіпнозуючи поглядом. Мить — і мене хапають, затягують у кабінет. Двері зі стуком зачиняються за спиною.
Я здивовано дивлюся на нього. А він… він дивиться так, ніби хижак на свою жертву.
— Що за зустріч? — хриплю, відчуваючи сухість у роті.
— Зараз це неважливо.
Він притискає мене до себе й цілує в губи.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно
