Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут

— Ось, а тут у нас буде стояти ялинка, — показує Анна на ділянку біля вікна.

— Мило, — відповідаю я, оглядаючи банкетний зал «Авізіона».

Поки що тут нікого немає. Ми приїхали з Анною із самого ранку. Столи порожні в очікуванні напливу відвідувачів.

— А прикраси?

— Прикраси вже замовлені, — Анна гортає фото у своєму телефоні й показує мені.

Безумовно, у неї є смак. Гарні ялинкові прикраси, ялинки, модельки дідів морозів. Я б ніколи такого не вибрала. Навіть добре, що Зимнєв довіряє подібне їй. Тому що зі мною це була б найближча їдальня з компотом і ковбаскою. Анна ж вибрала справжні делікатеси, назви яких я вперше бачила. Сподіваюся, що це не виявиться чимось на зразок крутонів, які насправді звичайні грінки.

Адміністратор приносить нам меню.

— Ось, прошу. Усе розрахували, — каже вона.

— Чудово, зараз підпишу, — відповідає Анна, забираючи папірець.

Тут вклинююсь я, вчасно вихоплюючи папір.

Мої бухгалтерські навички не дають мені спокою. Я вдивляюся в цифри, і щось мене насторожує.

— Можна звичайне меню? — прошу адміністратора.

Дівчина променисто усміхається.

— Так, звичайно, — вона йде від нас.

— Щось не так? — схвильовано запитує Анна.

— Зараз подивимося, — відповідаю їй.

Після вчорашньої розмови з Зимнєвим, коли він мені кинув на стіл її візитку, я відразу подзвонила їй. Мені хочеться довідатися, як вона ставиться до мого боса. Чи не зазіхає на мою територію. Я ревную, і це сто відсотків. Просто неможливо спати з кимось і нічого не відчувати. Може, деякі люди — а може, навіть багато хто — так можуть. А я зовсім не розумію, як можна знімати труси перед кимось і водночас залишатися без емоцій. Так не буває. Он, навіть я ревную свого боса. Страшно уявити, що зі мною буде, якщо колись зайду в його кабінет, а перед ним на колінах буде стояти інша.

— Як вам ваша робота? — запитую в Ані, поки ми залишаємося самі.

— Мені дуже подобається. І це справжнє диво, що нам запропонував контракт сам Зимнєв, — радісно відгукується вона. — Дуже вигідне замовлення. Допоможе нам протриматися на плаву.

— Так, Вадим Сергійович любить допомагати людям.

— О так. У нього свій благодійний фонд є, — відгукується Анна. — Він дуже хороша людина.

Я нервово ковтаю. Ось він — момент, коли можна запитати.

— Він вам подобається? — запитую я, дивлячись їй в очі, але миттю відводжу погляд, відчуваючи, як у куточках збираються сльози. — Як чоловік?

Знову дивлюся на неї. Анна густо червоніє. Її обличчя більше нагадує помідор.

— Ну, він симпатичний. І не одружений, ніби як, — каже вона. — Але самі розумієте, я всього лише організатор свят, а він власник величезної компанії. Між нами зовсім немає нічого спільного.

Вона трохи ніяковіє, але від чергового питання з мого боку її рятує повернення адміністратора. Гаразд, на мою територію ніхто не зазіхає. Чудово.

Я звіряю рахунок із меню, знаходячи кілька помилок.

Анна й адміністратор тепер обидві стоять червоні, як варені раки. Тільки друга ще намагається виправдатися, коли я тикаю їх у помилку. Захотіли нас нагріти на непогану суму. Теж мені, еліт-бренд-люкс-супер-дупер крутий ресторан.

Слідом ми йдемо в бухгалтерію ресторану. Уже сваримося там.

Вони наполягають на своєму, а я на своєму. І взагалі, нам «Авізіон» дав знижку. Але за цих обставин знижка вийшла така, що ми ще зверху доплачуємо.

— Я зараз приведу господаря, — відгукується адміністратор Яна, тікаючи від нас.

Грізна бухгалтерка з пучком на голові дивиться на нас так, ніби хоче з’їсти. Анна ховається за мою спину. Я розумію, що якби не було тут мене, то вона б пропустила цю суму. А ще розумію, чому Зимнєв наполіг, щоб я з’їздила в ресторан. Він привчив мене завжди все досконально перевіряти. Нехай навіть це будуть граматичні помилки в договорах або невірні розрахунки. Хоча останнє не моя турбота, але довелося вчитися.

Але тут в «Авізіоні» — ці розрахунки моя стихія.

— Дякую вам, Софіє, — Анна бере мене за руку. — Як я так могла проґавити такий момент?

— Поняття не маю, але надалі будьте уважнішою, — відповідаю їй.

Ясна річ, цей рахунок я адміністратору не дала. Нехай веде свого господаря.

Перебираю в голові, хто б це міг бути. І на мій подив і дуже погану пам’ять у зал входить Климшин.

— Яка зустріч, — він широко усміхається.

Ще б руки в боки розкинув, готуючись обійняти.

— Доброго ранку, — відповідаю я.

— Що сталося? — він обводить нас поглядом, затримуючись на мені.

— У вас тут рахунок неправильний, — показую йому папір.

Бухгалтерка Климшина втискається у свій стілець, поки її бос поглядом проходиться по папері.