Арон - Олекса Мун (Alexa Moon)

— Ні в цьому випадку! — безапеляційно заявляє хлопець. — Пишіть Адаміді!

— Ні! — мало не підстрибую на стільці.

— Так, молоді люди! — встряє в нашу суперечку лікар. — Я зараз відлучуся на п'ятнадцять хвилин, а ви поки вирішите всі свої розбіжності. Домовились?

Валентина Олегівна йде, залишаючи нас наодинці. Я одразу стаю безхребетною під пильним тиском чорних очей. Виявляється, наявність сторонньої людини навпаки вселяла якусь впевненість. А зараз я слабка перед ним.

— Чого ти добиваєшся? — кусаюся з останніх сил.

— Ти не заборониш мені брати участь у житті моєї дитини!

— Ну, так вона ще й не народилась.

— Я маю бути певен, що ти нічого з нею не зробиш!

— Як це? — розплющивши очі, швидко моргаю.

— Ну, не знаю… це ти у нас полюбляєш робити аборти!

По рані, що не загоїлася, іржавим ножем. Його слова глибоко встромляються, змушуючи серце завмерти.

Я не знаю що відповісти. Від болю, завданого його словами, сковує горло.

Я відвертаюсь від Арона, утримуючи гірку образу, але потім розумію, що мене тут нічого не тримає. Встаю й подряпав кришталево чистий кахель гострими підборами, прямую до дверей.

— Куди зібралася? — Арон підскакує за мною.

— Я тобі не іграшка! Йди до біса!

— Стояти! — він зупиняє мене. Хапає за талію та розвертає до себе.

— Прибери руки! — шиплю на його вільність, що перейшла всі межі. — Ти не маєш права торкатися нас! Мене торкатися! — квапливо виправляюся.

Арон дивиться на мене зверху вниз, міцно стискаючи у своїх руках. Начебто боячись, що я зникну. А я обов'язково зникну. Поїду з міста, щоб він більше ніколи в житті не знайшов мене.