Наречений моєї сестри - Джулія Ромуш
Швидко перебираючи ногами, я попрямувала в бік виходу. Серце б'ється об ребра з такою силою, що зараз ось-ось вистрибне на свободу. Але я намагаюся перебороти в собі страх і продовжую йти вперед.
Виходжу на вулицю і не даю собі навіть обернутися назад. Жодного приводу загальмувати. Тільки вперед.
На вулиці темінь. На величезній трасі літають машини як божевільні. Величезні фури пролітають перед очима раз за разом. І мені стає трохи страшно. Але образа на чоловіка заглушає цей страх. Адже він прямим текстом сказав, що зараз допоможе розв'язати дядькові проблему. Просто здасть моє місцеперебування, а я не здивуюся, якщо дядько ще й Гаспара за мною надішле.
Згадуючи в якому стані я залишила Гаспара в кімнаті, мене пересмикує. Ні, з цим товаришем я явно не готова зустрічатися віч-на-віч. Не зараз, коли в ньому вирує гнів і лють. Адже він сто пудів захоче мені помститися.
Швидко перебігши дорогу, роблю глибокий вдих і піднявши руку, виставляю великий палець вгору. На обличчя натягую задоволену посмішку.Впевненість в те, що у мене все вийде, тане з тим, як повз мене проїжджає вже третя машина. Наступна просигналила мені настільки голосно, що я від страху підстрибнула і ледве не впала в кущ, який був поруч.
Та що ж це таке?! Погляд раз у раз падає на забігайлівку, з якої я вийшла кілька хвилин тому. Я жадібно сканую двері, з яких ось-ось має вийти Габріель. І я навіть не знаю чого хочу більше. Чи то того, щоб він побачив, що я сідаю в іншу тачку і мчу від нього якнайдалі.Чи то того, щоб він не дав мені цього зробити й силою посадив у своє авто і повіз із собою.
Залишатися на місці не можна. Звідси чоловік може мене запросто побачити. Саме тому я почала йти вздовж дороги, поступово віддаляючись від кафе.Може, якщо він не виявить мене на місці й шукати не буде? Йому то чому засмучуватися, немає людини - немає проблеми. А чоловік як раз кудись спізнювався. Навряд чи він буде витрачати свій дорогоцінний час на мої пошуки.
Чергова машина проноситься повз мене, і я, не витримавши, голосно вилаялася. Уже навіть вирішила просто перейти дорогу і спробувати щастя біля забігайлівки. Хтось із гостей повинен вийти, як побачила, що наступна машина почала зменшувати швидкість. Я навіть подих затримала, щоб її не злякати. Величезна фура почала гальмувати прямо біля мене, а коли зупинилася, то я ледве в долоні від радості не заплескала. Значить у мене все-таки вийде втекти?
- Гей, красуня, сумуєш? - Вид мужика мене абсолютно не вразив. Швидше навпаки, викликав якісь незрозумілі, подвійні відчуття.
- Ми можемо тебе розвеселити, - звідкись там узявся другий. Ще менш приємний ніж перший.
Подібний результат мене став напружувати. Я б з таким контингентом не те щоб разом не погодилась кудись їхати, я б їм як пройти на вулиці не підказала. І тут я вже не знаю, що для мене буде краще, а що гірше. Компанія цих двох або компанія дядька і Гаспара.
Впевненість у власних силах, так само як і в хорошому результаті, тане просто на очах.
- Дякую, - я нервово усміхнулася і стала здавати назад, тільки б не спіткнутися і не показати, як мені страшно, собаки ж відчувають страх інтуїтивно, - але я просто так ... вийшла повітрям подихати. - Відмазка так собі, але мені потрібно ніби як і їх не розсердити, і показати, що в їх компанії я не зацікавлена.
- На трасу? У такому вигляді? - І тут я зрозуміла, що просто так вони від мене не відстануть. Мені не сподобалися їхні м'ясоїдні усмішки й те, як заблищали їхні очі.
- Скільки коштує твоя годинка? - Водій відкрив двері й швидко стрибнув на землю. Те ж саме почав проробляти його спільник.
До такого я не була готова. Ні морально, ні фізично. Знала б я про такі наслідки, не втекла б з дому, не сіла б у якусь машину. Та я навіть була згодна на те, щоб Габріель зараз подзвонив дядькові й той мене забрав. Зараз все що завгодно було краще, ніж компанія цих двох відморозків.
Тільки що я зрозуміла одне: потрібно було бігти ще раніше. Відразу, як тільки відчула небезпеку. Зараз було вже пізно. Ці двоє покручів стояли в п'яти метрах від мене і вже подумки потирали руки, уявляючи, чим закінчиться ця ніч.Для мене нічим хорошим...
Я різко розвернулася і з усієї сили побігла до кафешки. Кричала так, що майже відразу охрипла, але мої заклики на допомогу тонули в потоці машин, які швидко проїжджали повз. Я вірила в себе і в те, що все вийде, рівно до тих пір, поки величезна груба рука не схопила мене ззаду за талію. У ніздрі вдарив запах поту, машинної оливи й огидно несвіжого дихання.
- Відпусти мене! Допоможіть, - я кричала і відбивалася, але все безрезультатно. Мужики іржали. Їм це здавалося чимось веселим. А мені в непритомність від страху вдавалося не впасти тільки від усвідомлення того, що тим самим я просто полегшу їм життя і ... моє викрадення.
- Відпустимо, не переживай, - від мерзенного голосу біля мого вуха стало противно, - відразу як ти нас порадуєш.
Я виривалася і брикалася тільки від однієї думки про те, що мене чекало.
- Яка ти ... активна, - інший мужик перехопив мене під ноги, щоб я менше пручалася, - люблю спритних кізок.
Сказати щось у відповідь вони мені не дали. Хтось із цих відморозків закрив мені рот своєю смердючою лапою. Але я, перемагаючи блювотний рефлекс, приловчилася і прокусила йому шкіру. Мат стояв такий, що я не відразу в себе прийшла. Особливо після того, як мене відкинули на землю. Але, що найнесподіваніше, один з покидьків, здається, водій, скоро теж валявся поруч зі мною, зігнувшись навпіл і страждаючи від болю.
- Бачу у вас весело, - збоку пролунав гнівний голос Габріеля, - я б теж не проти розважитися. Четвертим візьмете?
І поки перший не отямився, він точним ударом зарядив кулаком в щелепу іншому мужику.
