Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут

Квартира Зимнєва знаходиться в доволі хорошому кварталі. Не скажу, що прямо центр, але поруч. Ще й будинок один із тих, які будує «Зед корпорейшн». Що будую — у тому й живу — ось так розумію позицію боса.

Бос допомагає мені вийти з автомобіля, підставляє лікоть і дуже галантно веде до будинку. Про що він думає — мені не зрозуміти, але тонкий натяк, щоб не сперечалася, уже отримала. Однаково не буває просто так, щоб за мене заступилися. Може, він мене своєю коханкою зробить?

Хоча кому потрібна двадцятисемирічна дівчина? Не скажу, що вік жахливий, але однаково складніше знайти мужика. А якщо я психану, то що буде?

І взагалі, мужик зусиль доклав, он — від Костика захистив, я сподіваюся.

— А якщо він завтра прийде до нас додому? І щось зробить із сестрою? — чіпляюся за лікоть боса.

— Питання розв’язане. І він вас більше не потурбує, — жорстко відповідає Зимнєв, пропускаючи мене в будинок.

Ми мовчки підіймаємося ліфтом на горішній поверх.

Квартира Зимнєва в пентхаусі. Обставлена суто по-чоловічому. Жіноча рука, яка тут буває, судячи з усього, належить покоївці.

Я здригаюся. Мені це все не подобається. Я разом із моїм босом у порожній квартирі.

— Знімайте одяг, — чую голос боса позаду себе.

Киваю, стягуючи верхній одяг і взуття.

Квартира просто величезна. Це я розумію ще у вітальні, куди Зимнєв мене заводить.

Клацає вимикачем.

Тут величезний диван, поруч із яким стоїть скляний столик. Навпроти штучний камін.

— Сідайте, — Зимнєв пропонує диван, а сам йде кудись далі коридором.

Запитувати ні про що не хочеться.

Тому сідаю, як остання скромниця, на диван. Бос повертається хвилин за п’ять.

— Голодні? — уточнює він.

— Так, — повертаюся до нього. — Ні, мабуть.

Тільки і змогла пробелькотіти. Ніколи не бачила Зимнєва в домашньому — у спортивних штанах і футболці. Брешу, бачила в соцмережах. Просто ніколи не думала, що в мене з’явиться шанс побачити це поблизу!

— Софіє, розслабтеся, я не збираюся вас їсти.

— Тішить, — хрипко відповідаю йому. — Просто я не зовсім розумію, навіщо ви мене погостювати запросили на ніч.

Миттю хапаюся долонями за рот. Це точно я сказала? У-у, зовсім страх втратила.

— Я вирішив, що так буде краще, — морщиться Зимнєв.

На диван летить чоловіча футболка.

Я здивовано дивлюся на неї.

— Це вам на ніч. Жіночих речей у мене немає, — відповідає він.

— Угу, — тягну я, беручи до рук брендову річ.

Мені хочеться запитати, чому він мене взагалі потягнув додому, але краще не треба. І взагалі, якщо дав свою футболку, отже, не збирається він вимагати «подяки» за свою допомогу.

Далі Зимнєв мені показує, де ванна, де я буду ночувати. Крім вітальні в нього тут ще три кімнати. Одна його спальня, інша кабінет, а третя гостьова. Ось тільки з гостьовою невелика проблемка. Точніше, з ванною. Вона суміжна з його кімнатою. Хто так вигадав — я не знаю.

Зимнєв гримить посудом на кухні, поки я оглядаю свою кімнату на цю ніч. Будемо вважати, що просто мій бос такий добрий, що вирішив дати притулок своїй помічниці, поки в тієї проблеми.

Може, воно й на краще, що я зараз не вдома. Я вмикаю беззвучний режим на телефоні. Сьогодні тато буде вдома, а коли Настя йому розповість про те, що я не прийду ночувати, то дзвінки так і посиплються.

Я знімаю блузку й ліфчик, надягаю його футболку. Приємно вона пахне. Спідницю поки не наважуюсь знімати. Якось непристойно, чи що. Хоча куди вже непристойніше!

Вечеря минає в тиші. Ми тільки побажали одне одному приємного апетиту і все.

Я й зовсім намагаюся поводитися тихіше води, нижче трави. Тільки позираю, як Зимнєв охайно наколює їжу на виделку.

Дурдом. Навіщо я йому в його квартирі?

Отже, сьогодні буде так. Мені просто бракує сил сперечатися з ним. Зрештою, можна ж мені дозволити комусь вирішити за себе?

Можна, хоч відчуття незвичні.

Я доїдаю свою їжу й за звичкою плетуся до мийки. Вмикаю воду і змиваю бруд. Ставлю в сушку.

— Там посудомийка є, — Вадим якось занадто близько опиняється біля мене.

Я повертаюся до нього. Руками стікає мильна вода. Підіймаю голову, зустрічаючись із темним поглядом. Він так близько, що варто простягнути руку, можна доторкнутися до нього. Так близько, як сьогодні у вбиральні.

Зимнєв схиляється, відчиняє дверцята посудомийки і кладе туди свій посуд. Далі туди ж відправляє й решту посуду, з якого ми їли.

— А що тепер? — я дивлюся в потемнілі очі боса.

— У мене є пропозиція, — каже Зимнєв, обводячи поглядом моє тіло.

— Я можу від неї відмовитися? — нервово ковтаю.