Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут
Ось тільки Костику такий розклад зовсім не подобається. Підтискає губи, не зводячи погляду з мене. На Зимнєва дивитися боїться.
— Та ви взагалі знаєте, хто мій тато?
— Буду радий із ним познайомитися, — миттю відповідає Зимнєв.
Тремтячою рукою Костик тягнеться до телефона. Зимнєв схиляється до мене.
— Почекай в автомобілі, — спокійно каже він, не зводячи погляду зі співрозмовника.
— Добре. А…
— В автомобіль, — перериває бос.
Я виходжу з кафе. Спину практично полірує погляд Костика, а мене гріє величезна купа грошей у сумці. Може, втекти й махнути з цією сумою куди-небудь за кордон?
Але натомість я сідаю в автомобіль.
Один кошмар закінчився. Чи почнеться наступний? У всяких романах пишуть, що тільки не роблять бідолашні героїні заради грошей, які їм дають. Авжеж, орієнтуватися з Зимнєвим на жіночі романи — ще те задоволення.
Проте спина тепер менше болить…
Я сиджу цілу годину в автомобілі. Навіть встигаю промерзнути, хоч водій і увімкнув піч. Однаково холодно. Або це я так тремчу від хвилювання за результат тієї розмови?
Зимнєв повертається в компанії своїх охоронців. Костика не видно, але й добре.
Плескають дверцята автомобіля.
— На квартиру, — наказує бос.
Я густо червонію.
— Ем? — перепитує водій.
— До мене на квартиру, — повторює Зимнєв.
— Чому до вас? — шепочу я, не зводячи з нього погляду.
Відчуваю себе дуже втомленою.
— Тому що сьогодні до мене.
— Мене вдома чекають.
— Отже, зателефонуйте і скажіть, що сьогодні ви там не ночуєте, — каже Зимнєв безапеляційно.
Я миттю тягнуся до телефона. Набираю сестру.
— Насте, передай тату, що мене сьогодні не буде.
— Соне, що сталося? — чую нервовий голос сестри. — Він тебе забрав? Я викличу поліцію.
— Не треба. Я не з цим. Я по роботі затримаюся, — відповідаю їй.
— А з Костею бачилася?
— Питання розв’зане, — коротко відповідаю їй.
— Оу, зрозуміло. Дякую, сестричко, — мало не схлипує вона.
Я заплющую очі. Відчуваю, що сльози от-от зірвуться.
Автомобіль м’яко їде дорогою.
— Може, я все-таки додому? Можу сумку з грошима вам залишити, — белькочу, дивлячись на керівника.
На мене переводять такий погляд, що я тут же знічуюся.
— Гаразд, до вас додому, так додому. Тільки в мене одягу немає.
— Він вам не знадобиться, — миттю відповідає Зимнєв.
— Добре, — я густо червонію, відвертаючись до вікна.
Що за приколи? Гаразд, сперечатися не буду. Везуть — так везуть.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно
