Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут

— Софіє, зайдіть до мене в кабінет, — чується з комутатора голос Зимнєва.

Я нервово здригаюся від його голосу. Поправляю зачіску і груди. Учора від надлишку потрясінь я полізла читати любовні романи. Уся річ у тім, що дуже багато таких, де молода, недосвідчена дівчина приходить до багатія, тому що в неї мама / тато / хом’ячок / ліва п’ятка дуже сильно хворі. І тоді дівчина приходить до багатого чоловіка, віддає невинність, а він їй натомість гроші й повне лікування.

Тільки, агов, у реальному житті таке не спрацює. Навряд чи мені Зимнєв дасть грошей. Тим паче мені немає чого йому продавати. Не дівчинка я вже давно. Та і просто в борг він не дасть. Я ж на нього працюю всього два тижні. Я ще на випробувальному. Тільки Костик не чекатиме, на що він непрозоро натякнув не тільки мені, але й Насті. Подзвонив їй учора перед сном.

Так, ми можемо піти в суд, можемо зробити щось ще, але це не завадить йому нашкодити нам або татові. Та навіть Єгорчику. Цьому придурку на татовій тачці дуже легко зіпсувати нам життя. Навіть термін занадто малий для повернення боргу. Пару місяців. І все. Чекати він більше не буде. Якщо ми не хочемо однієї ночі прокинутися не в себе вдома, а десь за містом, де доведеться відпрацьовувати борги перед його дружками у всіх позах камасутри.

Уявити не складно, але можливо.

— Софіє, — знову чується голос боса з комутатора.

Так, я так сильно замислилася, що так і не підвелася зі свого місця.

— Спина болить? — чується його питання.

Насторожено і трохи схвильовано. Ну, не буде ж бос про мене піклуватися ні з того ні з сього.

— Трохи, — відповідаю тремтячим голосом.

Я сьогодні вся заведена. Хоча з іншого боку — мій бос багатий чоловік, мені потрібні гроші, він мені подобається, так що всі пози камасутри я можу і з ним відтворити. Тільки б повернути борг цьому Костику.

Входжу в кабінет боса й зачиняю за собою двері. Я тремчу, як у лихоманці. Особливо, коли я уявляю, що йому скажу.

Застигаю на місці, бачачи зелені очі, спрямовані на мене.

Підходжу ближче під його поглядом. Беруся за спинку стільця, але Зимнєв вказує мені на диван.

— Туди, лягай, — хрипким голосом говорить бос.

Я здивовано дивлюся на нього. У голові проносяться сотні думок. Про те, що це означає, до тих самих поз камасутри.

Я густо червонію. Це ще й угода з власною совістю, коли я сама собі пообіцяла, що ніколи не влізу в подібний тип стосунків. Тепер я починаю розуміти, чому є приказка ніколи не говори ніколи.

— Вадиме Сергійовичу, а що щодо випробувального терміну? — уточнюю я, прямуючи до дивану на негнучких ногах.

— Ти мене цілком влаштовуєш.

У душі розпливається приємне тепло й радість. Я підходжу. Хоч щось у моєму житті відбувається нормальне. Ось тільки те, про що я хочу попросити його, зовсім виходить за межі нормального.

У мене два питання. Чи зможе він мені позичити величезну суму грошей, а я на нього буду працювати безкоштовно або якось із відсотками. Хоча, хто буде вкладатися в людський ресурс, який будь-якої миті може дати збій?

— Лягай на диван, — знову киває Зимнєв.

— Навіщо? — уточнюю я.

— Уколи, — він дістає із шухляди знайомий пакетик.

Так, точно. Я забула вчора забрати ліки. Забула, чи навмисне не забрала?

— Дякую.

— Лягайте й оголіть спину, — Зимнєв починає розривати паковання шприца.

Я дивлюся на нього з витріщеними очима й повним здивуванням. Він дійсно зібрався мене лікувати. А в мене труси в горошок. Гаразд, він же просто зробить укол, а не буде роздивлятися мою білизну.

Лягаю на диван, злегка приспускаючи спідницю, як для лікаря. Тільки зараз зі мною не лікар, а об’єкт моїх сексуальних фантазій зі шприцом у руках.

Відчуваю його гарячу долоню на попереку. Він обережно проводить пальцями по ньому. Я густо червонію, розуміючи, що саме там синці, залишені Костиком. Напружую кожен м’яз у своєму тілі.

— Розслабтеся, — чую хрипкий голос над собою. — Вам все-таки потрібно ходити у фітнес-зал, — каже Зимнєв.

Мить — і голка проколює м’яку плоть. Я злегка стогну, поки він вводить ліки. Як же боляче. Там же якийсь вітамін. У-у.

— Дякую, — дякую йому, перевертаючись на спину.

Стикаюся з жорстким поглядом зелених очей і завмираю.

Чоловік схрещує руки на грудях.

— Мені потрібна здорова помічниця. Почніть ходити у фітнес-зал.

— Ні, у мене немає часу. Тим паче ви бачили, у якому районі я живу, — починаю виправдовуватися.

Я б із задоволенням ходила у фітнес-зал. Так я б навіть на манікюр, у салони краси ходила б частіше. Тільки для цього потрібно одне — бабки й вільний час, який зайнятий моєю сім’єю.

— Якщо вам далеко добиратися, то вашої зарплати цілком вистачить орендувати квартиру десь ближче до роботи.

Я дивлюся на нього. Руки стискаються в кулаки. Про мене ніхто ніколи так не дбав. Хоча я б не назвала турботу Зимнєва якоюсь особливою.