Шлях у ліжко ідеального чоловіка - Марія Євтушенко

   Я дуже люблю своїх подруг, але іноді мені просто хочеться їх вбити! Особливо в такі моменти, як зараз: коли хтось із них починає мене дошкуляти, і вони всі разом дивляться, чекаючи відповіді на одне й те ж питання:

   — Ну що, Олено, коли ти вже охмуриш свого боса?

   Зазвичай після цього я закочую очі під їх тихі смішки й вкотре кажу, що роботодавець — птах не мого польоту. Куди вже мені, якщо у нього коханки змінюються із завидною регулярністю, навіть частіше, ніж постільна білизна. Причому стосовно останнього якраз-таки не жартую, адже це я її змінюю, не рідше разу на тиждень.

   Однак саме сьогодні я промовчала. Тільки почервоніла, тому що мені було, що розповісти. Подруги перестали сміятися, переглянувшись між собою, всі як одна втупившись на мене в очікуванні. І я почала, спершу соромлячись, а потім все більше набираючись сміливості, помітивши їх зацікавленість.

   Це був один з тих днів, які нічим не відрізняються від інших. Я, як і належить, прийшла на роботу до десятої ранку. Не можу сказати, що про неї все життя мріяла. Але після розлучення, коли чоловік пішов і залишив не тільки мене, а й нашу дворічну дочку, довелося швидко шукати способи заробітку. Вибору особливого не було, оскільки залишити дитину надовго з батьками я не могла, вони ж теж працюють, і у них своє життя. Тому, коли мені запропонували посаду, я з радістю погодилася.

   В мої обов'язки входило утримувати квартиру наймача в чистоті, готувати їжу згідно з його вимогами й смаковими уподобаннями. Нічого незвичайного, але в перші місяці, поки я звикала і ми з босом притиралися, було складно. Я сумувала за дочкою, яку все ж вдалося прилаштувати в садок, звикала до графіка і навантаження. Приїжджаючи додому, буквально валилася з ніг. Але оплачувалася моя праця досить вагомо для того, щоб продовжувати терпіти причіпки роботодавця. А потім втягнулася. Віктор, мій наймач, все рідше критикував, ми звикли один до одного і спілкування стало більш спокійним, а зарплата зробила моє життя значно легшим.

   Того ранку Віктор був явно не в дусі. Незвичайним мені здалося вже те, що він залишився вдома. Але коли я побачила його, відразу зрозуміла причину — на вилиці красувався добре виражений синець. Треба ж, такий солідний чоловік з кимось побився.

   — Чим ви плануєте мене сьогодні пригощати, Олено? — запитав він, увійшовши до мене на кухню.

   Я здригнулася, він рідко тут з'являвся, та й взагалі, нечасто бував вдома, так що ми практично не перетиналися, тільки вечорами, коли шеф повертався. І іноді вдень, якщо він заїжджав додому пообідати.