Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете

Ф а у с т

              Ти будеш жить!

М а р ґ а р и т а

Суд Божий буде мене судить!

М е ф і с т о ф е л ь

(до Фауста)

Ходім! Бо кину тут тебе із нею!

М а р ґ а р и т а

Боже, зжальсь над рабою твоєю!

Ви, херувими і серафими,

Мене осініте крильми благими!

Гайнріху! Який ти страшний!

М е ф і с т о ф е л ь

Вона рокована!

Г о л о с

(з неба)

              Врятована![121]

М е ф і с т о ф е л ь

(до Фауста)

                             Мерщій!

(Зникає з Фаустом).

Г о л о с

(зсередини, завмираючи)

Гайнріху! Гайнріху!

ЧАСТИНА ДРУГА[122]

Дія перша[123]

ГАРНА МІСТИНА[124]

Ф а у с т лежить серед квітучого лугу, зморений, неспокійний, сон його не бере. Смеркає. Навколо кружляють граціозні   м а л я т а - д у х и.

А р і е л ь

(співає в супроводі еолової арфи)

Як весна прилине юна,

Все вбираючи у цвіт,

Як зелені пишні вруна

Звеселять цей земний світ, —

Всіх нещасних привітає

Дух великий — ельф малий,

Всім поможе, не спитає,

Хто з них добрий, хто лихий.

Ви, що в'єтесь над його головою,

Музикою надземно-чарівною

Втишíть печаль, журбу його німу!

Спиніть в душі докорів біль напругий

І спогадів розвійте хмуру тьму,

Всю ніч, усі чотири пруги[125]

Спокою доглядаючи йому.

Приспіть його пестливістю своєю,

Скропіть його росою забуття,

Щоб він спочив і тілом і душею,

Набрався сил до нового життя.

Святий обов'язок звершіть —

На світлий світ його верніть!

Х о р   е л ь ф і в

(поодинці, вдвох, гуртом, — то по черзі, то разом)

(Серенада)

Теплий легіт тихо віє

І зелений пестить лан,

Сонну землю звільна криє

Запашний нічний туман.

Загойдаймо жаль у серці,

Мов в колисці маленя,

Очі страдника, мов дверці,

Зачинімо світлу дня.

(Ноктюрн)

Зорі злотні, зорі срібні

Загорілися, яркі,

І великі й дрібні-дрібні,

І далекі і близькі.

У озер дзеркальнім лоні

Заяскріли, повні чар,

А на мирнім небосклоні

Плавле місяць-володар.

(Світанкова)

Горе й радість — все в минулім,

У безодні забуття:

Віруй, віруй серцем чулим

В день новий, нове життя!

Он долина зеленіє,

На узгір'ї мріє гай,

І на нивах зримо зріє

І хвилює урожай.

(Побудка)

Щоб бажання всі здійснились,

Глянь у далеч ту ясну!

Пута змори вже зносились,

Скинь пусте лушпиння сну!

Встань, дерзай, не знай вагання.

Хай оспала жде юрма!

Все можливе для змагання

Благородного ума!

Громохкий гомін вістує появу сонця.

А р і е л ь

Грімко, гучно грають Гори[126],

Чують, знають духів хори —

День новий заблисне скоро.

Вже гримкоче брама неба,

Вже гуркоче пóвіз Феба —

Світлу сонця — світлу путь!

Золотії сурми грають,

Зір стенають, слух вражають,

Хоч не всім нечутне чуть.

Швидше, швидше крийтесь, діти,

Глибше, глибше, в квіти, в віти,

В шпари скель, між трав густих, —

Бо оглухне, хто не встиг.

Ф а у с т

Прокинулось життя кипуче знову,

Голубливо вітаючи світання;

Ти, земле, знов явила міць чудову —

Наснажує мене твоє дихання,

Бажанням дії трепетно проймає,

Розбуджує нестримне поривання

В нове буття, високе і безкрає.

Хвилює все у досвітку рахманнім,

Многоголосим дзвоном гай лунає,

Долини мріють в мареві туманнім, —

Та світло неба бореться зі тьмою:

Вітки, що спали в застумі[127] духмянім,

Малюються чіткіш передо мною,

І кольори вирізнюються чисто;

Квітки й листки жемчужаться росою;

Навколо мене рай цвіте барвисто.

Угору глянь — розжеврілись вершини,

Вістуючи нам сонця схід врочисто;

До них раніш одвічне світло лине,

Що згодом лиш до нас дійде, веселе…

Ось на шумкі зелені полонини

Вже сонце килим світлотканий стеле,

Що шириться, все далі й далі йдучи;

Воно зійшло! — Я відвертаюсь, леле!