Нові пригоди Електроніка - Євген Серафимович Велтистов

Один із космічних кораблів захопив незвичайного пасажира, що подорожував на Юпітер. Тепер у нічному небі Громов насамперед відшукував яскраву зірку.

Рессі можна було в будь-яку мить побачити й на екрані: телекамери, обладнані в ньому, передавали зображення на Землю, й електронні машини записували на своїх дисках всю інформацію.

Рессі просторував у кольорових хвилях океану, вивчав барви, форми, будову речовини, закони незнайомої природи — все, що становило приховану суть цієї планети, механізми її життєдіяльності. А поряд з Рессі пливло, мов тінь, цікаве створіння. Величезне, воно світилося ізсередини, вмить змінюючи забарвлення разом з переливами хвиль, наче гігантський хамелеон.

— Кит Юпітера, — сказав хрипло Електронік. — Рессі намагається установити з ним контакт.

Рессі поряд з китом здавався дуже маленьким, але плавали супутники дружно. Куди Рессі — туди й кит. Куди кит — туди й Рессі. Живий кит Юпітера й механічний розвідник із Землі уважно вивчали один одного.

Що відбувалося на далекому Юпітері, поки що ніхто не знав. Була тільки інформація без певних висновків.

І Рессі, передаючи на Землю свої спостереження у вигляді цифр, закінчував кожне повідомлення заздалегідь обумовленою фразою:

«КИТ ЮПІТЕРА МОВЧИТЬ».

Це означало, що справжнього контакту між Рессі й дивною істотою Юпітера ще не налагоджено. Не знайдено спільної мови.

Громов огледівся. Тут, у машинному залі, все ясно: сірі, спокійні тони стін, металеві футляри машин, чутливі зіниці приладів. За вікном буяє весняне сонце, галасують хлопчаки…

А на Юпітері? Хтозна, які там бурі й шторми, які небезпеки в океані Юпітера?.. Тільки Рессі з його чутливими механізмами здатний борознити простори невідомого океану.

— Не жаль було відпускати Рессі? — запитав Громов.

— Жаль? — Електронік усміхнувся. — Звичайно, жаль. І мені, і всім товаришам. Але відкриття Рессі дуже важливі для науки.

Сам Електронік. хазяїн Рессі, працює на повну силу. Він знає, що час від часу з’являються нові, досконаліші покоління електронних машин, і намагається не відстати від них, вибирає найважчі задачі. В цій роботі схеми його перебудовуються, накопичують досвід, щоб наступного разу швидко знайти правильне розв’язання.

Громов подумав: як вони скоро виросли — його електронні діти!.. Можна на мить забути, хто з них на якій планеті перебуває, кому пропонувати формули, а кому — електричний струм для підкріплення сил.

— Які в тебе плани? — запитав професор учня.

Той якийсь час оцінював запитання.

— У мене немає ніяких перспектив, — несподівано сказав електронний хлопчик.

Професор здивувався. От тобі й оптиміст!

— Як це розуміти, Електроніку?

— Я не можу розв’язати деякі проблеми.

— Наприклад?

— Як стати чемпіоном з шахів, — пояснив Електронік. — Обсяг усієї інформації, що міститься в будь-якій шаховій партії, як відомо, не може переробити ні жива, ні штучна система. Я не бачу виходу.

Громов глянув на Електроніка з подивом: невже він сам прийшов до такого важливого висновку?

— Отже, з’явилася нова задача? — запитав він.

— Нерозв’язна, — уточнив Електронік.

— Якби вона була нерозв’язна, — примружився Громов, — на цій планеті не було б жодного чемпіона з шахів. Жодного полководця. Жодного відомого вченого… Як вони діяли?.. — Не знаю. Я аналізував помилки великих людей і не знайшов для себе відповіді.

— Ти не відмовишся зіграти партію в шахи? — запропонував Громов.

Професор розумів, що його учень поставив перед собою найважчу для електронної машини задачу. Навчитися вільно грати в шахи, відкрити в кінцевому підсумку закони творчості — ця задача складна навіть для нього, спеціаліста по машинах. Інтуїція підказувала Громову: щоб її розв’язати, треба починати з гри.

Як важко бути генієм, навіть звичайним!

Іде, наприклад, людина вулицею і несе бочку. Відразу видно — людина сильна, бувала, міцно тримає бочку. А перехожі оглядаються, пропонують допомогу, дехто ступає вбік: а раптом бочка зірветься, придавить?

Біля під’їзду стоять бабусі. Здалеку загледіли людину з бочкою, обговорюють, що та як. «Ой людоньки, либонь, Макар Гусєв!.. Навіщо йому бочка! Для якої потреби?.. Ти не знаєш, Нюрко?..» І Нюрка, Макарова сестра, серед сусідок. Зуби ще не всі виросли, а вже противна старушенція!

Ну й намучився Макар з бочкою з-під капусти!..

Як поясниш рідній бабуні, що таке стереометрія винної бочки?

Стереометрію вона мимо вух пропустила, а про вино відразу зрозуміла:

— Ти що ж це надумав, безсоромні очі твої!

— Та не я, бабусю, а вчений Кеплер.

— До відповідальності твого вченого притягти треба!

Макар розреготався:

— Та він, бабусю, чотириста років тому помер…

Бабуся заспокоїлася, навіть у стереометрію Кеплера вникати стала. І знову, не розібравшись, накинулась на Макара:

— Ти мені своєю історією голову не мороч. Про яке ще там одруження торочиш?.. Я батькові поскаржуся.

— Та чого ти турбуєшся, бабусю! — глухо обізвався Макар. — Це ж моє домашнє завдання! З фізики!

— От і добре, — погодилася бабуся. — Я тобі зараз булочок напечу.

— Не хочу я ніяких булочок! — сердито бурчить Макар. — Не заважайте готувати уроки!

А Нюрка вже гасає по двору й біля кожного під’їзду сповіщає, що Макарів друг, учений Кеплер, збирається одружуватися, а бочку принесено для вина на весілля… Капосне дівчисько, хоч не показуйся через