Вогонь і крига - Ерін Хантер

Вогнесерд принюхався. Він відчував багато запахів Вітряного Клану — старих і молодих котів, самців та самиць і, на тлі цього розмаїття, слабеньку нотку свіжини, яка давно вже перетворилася на вороняче їдло. Це був покинутий табір.

Вогнесерд збіг униз схилом і зарився в кущі. Ялівець заплутувався в його хутрі, дряпав йому носа, змушував очі сльозитися. Він чув, як Сіросмуг продирався позаду нього, лаючись щоразу, коли шпичак дряпав йому вухо. Вони вибралися крізь хащі на закриту галявину. Піщаний ґрунт дуже твердо втоптало не одне покоління котів. На одному кінці галявини стояв камінь, гладко відшліфований вітром.

— Це таки їх табір, — промурмотів Вогнесерд.

— Мені просто не віриться, що Зорелом спромігся вигнати Вітряний Клан із настільки захищеного місця! — нявкнув Сіросмуг, однією лапою потираючи свій розтерзаний ніс.

— Здається мені, вони неабияк відбивалися, — зауважив Вогнесерд, геть ошелешений тим, наскільки сплюндрований був табір. Клапті шерсті встеляли землю, пісок був вкритий кіркою засохлої крові. Понівечені гнізда були витягнуті з кубел. І всюди, всюди старі запахи Тіньового Клану домішувалися до запаху переляканих Вітряних котів.

Вогнесерд здригнувся.

— Знайдімо слід, що веде звідси, — нявкнув він.

Обережно принюхуючись, він став просуватися вперед, вишукуючи найміцніший запах. Сіросмуг ішов слідом вузенькою стежинкою у чагарях.

— Вітряні коти, певно, ще менші, ніж я пригадую! — пробурмотів Сіросмуг, насилу протискуючись услід за Вогнесердом.

Здивувавшись, Вогнесерд на мить спинився і глянув на друга. Зараз запах уже відчувався доволі чітко — очевидно Вітряний Клан, але пахло дуже неоднорідно і різко, як і пахне зграя переляканих котів. Вогнесерд глянув униз. На землі залишилися краплі засохлої крові.

— Ми на правильному шляху, — понуро нявкнув він.

Навіть дві повні дощів та вітрів не змогли змити звідси всі сліди страждань. Вогнесерд ясно уявив розгромлений, покалічений Клан, який тікає з власного дому. Відчувши укол люті, він попрямував услід за своїм другом.

Слід привів їх до далекого краю височини, де вони спинилися. Перед ними земля спускалася до угідь Двоногів. Ген-ген, де саме почало сідати сонце, відблискували стрімкі обриси Високих Скель.

— Цікаво, чи Ночешкур уже там? — пробурмотів Вогнесерд.

У тунелі під Високими Скелями стояла священна Місяцескеля, де провідники усіх Кланів ділилися снами із Зоряним Кланом.

— Знаєш, не хотілося б на нього наткнутися десь там унизу! — Сіросмуг махнув хвостом на величезний простір володінь Двоногів. — Доволі важко буде обминати одночасно Двоногів, пацюків і собак, щоб не зіткнутися ще і з новим провідником Тіньового Клану!

Вогнесерд кивнув. Він згадував їхню останню мандрівку цими землями, разом із Синьозіркою і Тигрокігтем. Вони замалим не загинули у битві проти щурів, і тільки вчасний прихід самітника Ячменя врятував їх. Тоді ж Синьозірка втратила одне зі своїх життів. Згадка про це шпигнула Вогнесерда, як укус червоної мурахи.

— Гадаєш, ми знайдемо там якісь сліди Круколапа? — нявкнув Сіросмуг, повернувши свою широку морду до Вогнесерда.

— Сподіваюся, — понуро відповів той.

Остання його згадка про Круколапа — це білий кінчик хвоста, що зник посеред бурі на височинах. Чи зміг новак Громового Клану безпечно дістатися до Ячменя?

Двоє вояків вирушили вниз схилом, ретельно обнюхуючи кожнісінький жмуток трави, щоб раптом не загубити сліду Вітряного Клану.

— Не схоже на те, що вони вирушили до Високих Скель, — зауважив Сіросмуг.

Слід вів убік, на широкий лан. Вони пробиралися його краєчком, тримаючись лісопосадки, як і Вітряний Клан. Запах вів геть із поля на шлях Двоногів, перетинаючи невеличку лісосмугу.

— Глянь! — нявкнув Сіросмуг.

Вибілені сонцем купки розкиданих кісток виднілися серед підліску. Під найгустішими кущами ожини лежали гніздечка з моху.

— Либонь, Вітряний Клан намагався тут отаборитися, — здивовано нявкнув Вогнесерд.

— Цікаво, чому не отаборилися? — запитав Сіросмуг, принюхуючись до повітря. — Запах уже старий.

Вогнесерд знизав плечима, і двійко котів рушили далі за слідом до густого живоплоту. Вони ледве пробилися крізь нього на вкритий травою бордюр. За вузеньким рівчаком простягалася широка ґрунтова дорога.

Вогнесерд спритно перестрибнув через рівчак на тверду червонясту дорогу. І, роззирнувшись, закляк на місці, упізнавши обриси будівлі, що стояла віддалік.

— Сіросмуже! Зупинись! — прошипів він.

— А що?

Вогнесерд вказав напрямок носом.

— Глянь на те кубло Двоногів ген там! Ми, певно, біля земель Ячменя.

Сіросмуг нервово смикнув вухами.

— Та ж там живуть оті собацюри! Але й Вітряний Клан, напевне, пройшов цією дорогою. Ми маємо поквапитися. Треба проминути кубло Двоногів до заходу сонця.

Вогнесерд пригадав розповідь Ячменя про те, що Двоноги відпускають собак на ніч, а сонце вже тонуло за зубчастими верхівками Високих Скель. Він кивнув.

— Напевне, то собаки вигнали Вітряний Клан із лісу.

Не без докорів сумління Вогнесерд подумав про Круколапа.

— Як гадаєш, він знайшов Ячменя? — запитав він Сіросмуга.

— Хто? Круколап? А чому ні? Ми ж он куди зайшли! — нявкнув Сіросмуг. — Не треба його недооцінювати. Пам’ятаєш, як Тигрокіготь відправив його до Зміїних Скель? А він же тоді повернувся з гадюкою!

Вогнесерд замуркотів, пригадуючи, а тим часом Сіросмуг уже перебрався через дорогу і живопліт на протилежний бік. Вогнесерд рушив за ним, пришвидшивши крок, щоб іти за другом слід у слід.

Із гнізда Двоногів люто загавкав пес, але його несамовите гарчання невдовзі стихло вдалині. Сонце заходило, і на траві почала наростати паморозь.

— Йдемо далі? — запитав Сіросмуг. — Що, коли цей слід зрештою приведе нас до Високих Скель? Без сумніву, Ночешкур уже буде там.

Вогнесерд підвів носа і обнюхав уже побурілі галузки папороті. Запах Вітряного Клану, кислий від страху, тут був сильніший.

— Краще не зупинятися, — нявкнув він. — Зупинимося, коли доведеться.

Із прохолодним вітерцем до Вогнесердового носа долинув іще один запах — поблизу був Громошлях. Сіросмуг скривив морду. Він також його відчув. Вояки стривожено перезирнулися, але пішли далі. Сморід ставав усе сильніший і сильніший, аж поки вони не почули віддалене ревіння потвор на Громошляху. Коли коти дійшли до живоплоту, що тягнувся вздовж широкого сірого шляху, стало важко розрізняти запахи Вітряного Клану.

Сіросмуг спинився і роззирнувся, в його очах читалася нерішучість. Але Вогнесерд чітко відчував сморід страху. Рудий вояк скрадався у тіні живоплоту, аж поки не дістався до місця, де живопліт був не такий густий.

— Вони спинялися тут, — нявкнув Вогнесерд, уявляючи, як нажахані коти Вітряного Клану дивилися крізь живопліт на Громошлях.

— Тут, напевно, більшість із них вперше побачили Громошлях, — зауважив Сіросмуг, приєднавшись до Вогнесерда.

Вогнесерд здивовано дивився на свого друга. Він ніколи не зустрічав котів із Вітряного Клану: їх вигнали