Сашко - Леонід Іванович Смілянський

— Ну, вирішуй, — сказав Сергій Валентинович. — Чекай, а чому в тебе брудні чоботи, довге волосся і на сорочці бракує ґудзиків?

Коли б це питала Марина Пилипівна, я наговорив би їй три мішки гречаної вовни, і вона повірила б мені, але цей учитель був не такий. З усього видно, що його не заговориш. Я просто не зважився йому збрехати і стояв мовчки.

— Ну? — спитав він.

Але я мовчав. Учні почали потихеньку підсміюватися наді мною.

— Ум-гу… — промугикав учитель. — Ну, вирішуй приклад.

То був дуже невезучий день. Приклад, який здавався мені знайомим, все-таки не виходив, бо я плутався в знаках і дужках.

— Що, не можеш вирішити? — спитав Сергій Валентинович.

— Я можу, — відповів я скоромовкою, — але мені здається, що тут зовсім не так розставлені дужки, як треба. От коли б вони стояли отак… Ця тут, а ця тут… Тоді б ми склали оце з цим, а від цього відняли б це… Взагалі я приклад можу вирішити, тільки…

— Досить!

Мені здалося, що голос учителя прогримів, як грім.

— У нас урок арифметики, а не красномовства. Я бачу — балакати ти мастак, а виплутатися з арифметичних дужок не вмієш.

Він узяв з моїх рук крейду й почав пояснювати, як вирішувати цей приклад. А коли він закінчив, то промовив до мене:

— Погано ти знаєш арифметику. Скільки тобі поставлено в табелі?

— Трійку.

— Тобі треба добре підтягтися по арифметиці, коли не хочеш мати двійку в майбутньому.

— Але ж я… знаю… я тільки не…

— Сідай.

І вже коли я сів, він додав:

— Арифметика є точна наука; коли задано вам рішити приклад, треба знайти відповідь, визначену числом, і більш нічого не треба шукати. Говорити треба коротко, точно, не відхилятися від задачі.

В цю мить пролунав дзвоник, але він мене не врятував. Ця двійка з арифметики мала стояти в журналі. І мені здавалося, що це я сам упіймався в арифметичні дужки і не можу визволитися з їх полону. І ще ясніше зрозумів я, що тепер і надалі все в мене буде не так, як було досі.

АНУ, ЖУК, ДО ДОШКИ!

Нашим сусідом по коридору був один артист. Я пам’ятаю його з давнього часу, ще як був зовсім малий. Він мав звичку вголос прочитувати різні п’єси, особливо написані віршами. Коли він голосно читав у своїй кімнаті, я цілими годинами висиджував під його дверима. Одного разу він побачив мене під своїми дверима, затягнув до себе і дозволив бувати в нього завжди, коли він читає або вивчає ролі. Він називав мене «публікою»…

Мабуть, через те мені подобалося слухати його, що я сам любив голосно читати й показувати на обличчі різні штуки. Я навчився добре читати, як каже мати, ще коли мені не минуло й шести років.

Згодом, коли артист при мені репетирував роль, я підказував йому текст, бо його часом зраджувала пам’ять. Особливо до серця припала мені одна роль — я її потім сам вивчив — якогось старовинного героя, грека, чи що, який наприкінці вбиває себе кинджалом. Мій знайомий актор робив це так уміло, що «публіці», цебто мені, здавалося, що він мертвий, а насправді він був живісінький, швидко підхоплювався з підлоги, підморгував «публіці» і знову починав штрикати кинджалом собі під пахву. Ще дуже подобалась мені п’єса «Макбет», у якій мій актор грав самого Макбета. Щоправда, я в цій п’єсі не міг нічого второпати, але було дуже цікаво дивитись, як цей актор репетирує. А ще більш подобалась мені п’єса про Павлика Морозова в дитячому театрі на вулиці Карла Маркса. Я ходив на цю п’єсу аж три рази.

Я добре вмів не тільки читати різні твори, але і співати під різних птахів, гавкати по-собачому, нявкати, передавати торохтіння автомашини, літаків. А особливо любив я підробляти голос і рухи різних знайомих людей. Я міг цілу годину показувати своє мистецтво приятелям, а вони тільки очі витріщали, слухаючи.

Сусід-артист любив мене, а були такі сусіди, які чомусь ненавиділи мене за моє вміння розігрувати ролі й зображувати різних відомих усім людей. Наприклад, лікарка Вовчиха. Вона ходила до своєї квартири нашим коридором. На її дверях був напис: «Зубна лікарка Вовчинська», але ми її звали просто Вовчихою, бо не любили.

В неї в квартирі був кабінет, у якому вона лікувала людям зуби, але я чув, як люди в нашому дворі казали, що вона скуповує, а потім продає різні коштовні речі. Ніхто з людей у нашому дворі в неї не бував і не приятелював з нею. До неї ходив один чоловік, якого ми звали Кривим, бо він шкутильгав на одну ногу. Для нас він був загадковою людиною, бо завжди приходив до Вовчихи ввечері, коли було темно, і щоразу мав з собою маленький чемоданчик, що в ньому, як ми були певні, були якісь коштовності.

Вовчиха була вже літня жінка, а вдавала з себе зовсім молоду. Завжди була нафарбована й розкішно вдягнена. Коли вона виводила свого білого пухнастого шпіца прогулювати, то завжди наспівувала «тря-ля-ля, тра-ля-ля…». Я просто ненавидів і її «тра-ля-ля», і її шпіца, як і він мене. Завжди при нагоді я намагався копнути його носком, або влучити грудкою, або нацькувати на нього нашого Цапка. Просто мені самому дивно, як я ненавидів цю викохану на подушках псину. Обоє вони, і Вовчиха, і шпіц, ненавиділи і мене. Цей гидкий шпіц знав навіть, у якій квартирі я живу, і завжди, коли його хазяйка йшла з ним повз наші двері, він починав голосно гавкати.

Зате моє артистичне читання подобалося Сергієві Валентиновичу. Він не забув ще про ту історію, коли поставив мені двійку з арифметики. Просто дивно, що він ніколи нічого не забуває. Якось на уроці рідної мови він викликав мене розповісти прочитаний дома твір. Це було оповідання з старих часів про те, як сільський хлопчик повіз панові ялинку, і в лісі застала його завірюха, і як його шукали його рідні й родичі.

— На арифметиці ти балакучий, — сказав він, — побачимо, що ти нам скажеш зараз.

Але я сміливо вийшов до дошки, обсмикнувся, зробив паузу, щоб дати вчителеві змогу оглянути мене — чи блищать мої чоботи, чи всі ґудзики на місці і чи стрижений я, а потім почав. Я бачив, як потяглися всі учні до мене, слухаючи, як і сам учитель не зважився перебивати мене поправками,