Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Ну-у, Сюзанно, — притамувала її Флоренс.

— Чого там, міс Фло! — відповіла міс Ніппер, палаючи з обурення й заторохтівши ще швидше, ніж завжди. — Як не крути, а він таки синій, і якщо я християнка, хай і поміркована, то хочу мати друзів з природним кольором шкіри або не мати жодних.

З додаткових пояснень виявилось, що, як вона чула, місіс Чік порадила містеру Домбі взяти майора собі до компанії і що містер Домбі після деяких вагань таки його запросив.

— Взяти такого собі на розвагу! — зневажливо хмикнула міс Ніппер. — Якщо він — розвага, то волію таки нудьгу.

— На добраніч, Сюзанно! — мовила Флоренс.

— На добраніч, люба моя, хороша міс Фло.

Співчутливий тон Сюзанни зачепив струну, до якої так часто брутально доторкалися, та до якої, як бачилось, ніхто ніколи не дослухався. Залишившись на самоті, Флоренс схилила голову на руку, другу притиснувши до грудей, і дала серцю волю.

Вечір був сльотавий, і журливий дощ стомлено хлюпотів та стукав у вікна. Млявий вітер завивав круг будинку, наче з болю чи горя. Різким шелестом озивалися дерева. Поки вона сиділа та плакала, запала ніч, і дзигарі на вежі вибили дванадцяту.

Літами Флоренс була ще майже дитина, — їй ще чотирнадцять не виповнилось, — але й дорослого пойняв би страх, якби, опинившись такої похмурої, безлюдної пори у великім будинку, нещодавно спустошенім Смертю, він зачув ці удари. Але Флоренс, поглинена однією-єдиною мрією, не відчула страху. Тільки любов блукала у неї в думках, — любов і справді заблукана й вигнана, що, однак, весь час поверталась, — до батька.

Ні дощ, що тарахкотів по шибках, ні зітхання вітру, ні шелестіння дерев, ні врочисте бамкання дзигарів — ніщо не могло відігнати цю мрію чи бодай пригасити її. Спогади про покійного братика — а спогади ці ніколи її не покидали — теж були тією ж мрією і любов’ю. І, — леле! стільки часу відтоді минуло, а вона така самотня, і ніяк доступитись, щоб бодай в обличчя глянути, бодай доторкнутись до нього!

Бідна дитина! Вона не могла піти спати — і не пішла ні разу без того, щоб не відбути свою нічну прощу до батькових дверей. Сумно й чудно було б бачити, як вона — серце їй калатає, очі невидющі, волосся розпатлане — легкою ступою крадеться у темряві, щоб притулитись до них мокрою щокою. Та ніч покривала все, і цього ніхто не знав.

Цієї ночі, доторкнувшись до дверей, Флоренс відчула, що вони незачинені. Це вперше двері були незачинені,— щоправда, на якусь волосиночку, — і крізь шпарку просмикувалося світло. Першим бажанням боязкої дівчинки було — втекти, що вона й зробила. Другим — повернутися, увійти до кімнати. І це друге бажання затримало її на сходах.

У тому, що двері відкриті, хай і дуже трошечки, була якась надія. Промінь світла, що висмикнувся через темний, негостинний поріг і тоненькою ниточкою ліг на мармурову підлогу, підбадьорив її. Флоренс повернулась обличчям до дверей і, майже не тямлячи, що робить, гнана любов’ю й почуттям спільного для них, але нерозділеного горя, ступила в кімнату, ледь знявши перед себе тремтячі руки.

Батько сидів за столом у другому з його трьох покоїв. Він приводив до ладу свої папери — одні складав, інші нищив, і ті лежали перед ним білою руїною. Дощ барабанив у шибки першої кімнати, куди йому так часто приносили бідолашного Поля, як той був немовлятком, а з-за вікна долинав тихий стогін вітру.

Та він не чув нічого. Сидів, утупившись очима в стіл, такий замислений, що не почув би куди важчу ходу, ніж легенькі кроки своєї дочки. Сидів обличчям до неї. При стьмянілому світлі лампи, о цій глухій порі, воно виглядало блідим і втомленим. І від цієї самотності, від мертвої тиші довкола у Флоренс тьохнуло серце.

— Тату, тату! Скажіть мені хоч слово, татку!

Містер Домбі здригнувся, схопився на ноги. Просто перед ним, простягаючи руки, стояла Флоренс, але він одсахнувся.

— В чому річ? — суворо спитав він. — Чого ти прийшла? Що тебе налякало?

Коли що й налякало Флоренс, то це обличчя, з яким він подивився на неї. Перед цим обличчям любов, що палахкотіла в її серці, застигла, і дівчина немов закам’яніла.

На тім обличчі не було й сліду ніжності та жалю, ні іскри інтересу чи батьківської любові. Воно анітрохи не зм’якло. Змінилося, щоправда, але вималювалися на нім зовсім інші почуття. Звичну байдужість, холодну стриманість заступило щось інше, щось таке, про що вона ніколи не думала й не наважувалася думати, хоч добре знала, що воно є, не знаючи йому ймення, і те щось тепер визирнуло і лягло на неї тінню.

Може, він бачив у ній щасливу суперницю свого сина, в розповні здоров’я та сили? Може, він бачив у ній щасливу суперницю самому собі в змаганні за любов цього сина? Може, то безглузді ревнощі або божевільна пиха отруювали ті любі спогади, що мали б прихилити його до дочки? Невже йому було боляче дивитись на її живу, молоду красу, коли він думав про сина?

Ні, нічого такого Флоренс не спало на гадку. Але любов відразу знає, коли нею нехтують і позбавляють надії, — і поки Флоренс дивилася в батькове обличчя, надія в її серці вмерла.

— Я питаю, Флоренс, чого ти злякалася? Що тебе сюди привело?

— Я прийшла, тату…

— …Проти моєї волі. Чому?

Флоренс бачила — він знає чому: це було яскраво написано в нього на виду, — і, тихенько заголосивши, опустила голову на руки.

Хай цей зойк запам’ятається йому на багато років. Зойк затихне в повітрі раніше, аніж він озветься. І так само швидко, гадає він, вивітриться і з його пам’яті. Але він там. Хай цей зойк запам’ятається йому на багато років!

Він узяв її за руку. Холодний, млявий, ледь відчутний потиск.