Пластусів щоденник - Марія Ковнацька

Сьогодні був гарний день, бо Тося видавала книжки. До речі, я забув написати, що у нашому класі є своя бібліотека. Така гарна й велика, що кращої не треба! Мабуть, уп’ятеро більша від нашого пенала.

Всі книжки обгорнуті голубим папером, а закладки в них з голубої стрічечки. Деякі книжки без малюнків, а в інших — такі гарні малюнки, що можна їх цілий день роздивлятися.

В одній книжці на малюнку з лісу виїжджають братики-сунички й сестрички-боровички. їх везе справжній пацюк (а не гумка-мишка) і у справжньому візку (а не в сірниковій коробочці) .

Я попросив їх, щоб і мене взяли з собою. Вони крикнули: Тпру! — і пацюк спинився. Я вже хотів був сісти і поїхати з ними до їхнього ягідного краю… Але як глянув на Тосю, і мені стало шкода з нею розлучатися, я й зостався.

А потім прийшов один хлопець, Антек, і повернув книжечку без обгортки.

Тося дуже гнівалася і казала, що не можна знімати з книжок обгортки, бо книжки псуються. їх купували всі гуртом, і всі мусять дбати про них.

Не розумію, чому Тося так гнівалася. Я був дуже радий, що хлопець здер папір, бо через те я побачив чудовий малюнок на обкладинці. На малюнку чималий хлопчик, на зріст такий, як Тося, розмовляв з таким малесеньким чоловічком, як я. Я спитав, як його звуть, а він сказав:

— Давай знайомитися, мене звуть Гном.

Я йому сказав, що мене звуть Пластусем, і запитав його, де він мешкає. Він сказав, що в книжці «Войтусева хатка». Тоді я сказав, що живу в Тосиному пеналі… Й більше нічого не встиг розповісти йому, бо Тося взяла книжку і загорнула її в голубий папір…

А потім прийшла наша вчителька і читала дітям таку гарну казку про сирітку Марисю, про гусей та про лиса, — там хтось когось з’їв, тільки не знаю, чи лис гусей, чи гуси лиса, бо я страшенно плакав Карлики, такі маленькі, як я, допомогли Марисі, і все було гаразд.

Ой, як я люблю читати книжки з малюнками!

Сьогодні вранці я подумав: «Які щасливі ті сестрички-боровички й братики-сунички, що у них є такий гарний візок і вони можуть на ньому кататися».

Аж тут несподіванка!..

Але треба описати все з самого початку.

Ми завжди приносимо з собою в клас сніданок.

Цей сніданок сидить собі в куточку портфеля і дуже боїться, щоб його книжки не зім’яли.

Але наші книжки лежать у портфелі рівненько і нікого ще не скривдили.

Сніданок загорнуто в білу промокачку і гарну серветку.

Тих серветок аж чотири — для зміни.

На одній вишито двох півнів, що стоять на воротях у жовтих чоботях.

На другій — скачуть лугом зайці, підкачавши штанці.

На третій — вишито червону машину, що мчить у далеку країну.

А на четвертій — я, Пластусь.

Це мій портрет. На портреті в мене такі гарні відстовбурчені вуха і червоний ніс.

Тосині подруги не можуть надивитися на наші серветки.

Льодзі найбільше сподобався червоний автомобільчик.

От ми й зробили їй подарунок…

Взяла Тося полотно, кольорові нитки з квітчастої коробочки. Шила, шила, вишивала.

Вишила на серветці червоний автомобільчик і подарувала Льодзі.

І шо б же ви думали?

Сьогодні ми прийшли до класу, а на нашій парті біля чорнильниці стоїть таке малесеньке червоне авто.

Льодзя зробила його для мене.

Воно було з сірникової коробочки, тільки обклеєне червоним папером, а коліщата — з котушок.

Я так зрадів — не знав уже, що й робити.

Відразу ж сів у авто й почав їздити по парті.

А друзі з пенала як побачили, то залементували, що й вони хочуть покататися.

Гумка-мишка почала пхатись перша, але я її не взяв — вона гладка, ще машину розвалить.

Олівця не взяв, бо він довготелесий — одразу випав би з автомобіля.

А тут довідалися про мою машину ляльки з ниток, зняли галас та давай і собі пхатися до автомобіля.

Але я й їх не забрав — повилітають з автомобіля й буде нещастя.

Я взяв із собою тільки одне перо, що вміло дуже гарно писати і ніколи не робило ляпок у зошиті. Нехай покатається!

Коли гумка-мишка трохи схудне, олівець поменшає, а ляльки з ниток порозумнішають, може, тоді я й їх покатаю.

Мій автомобіль ще кращий за того візка, котрим їздили сестри-боровички та братики-сунички в тій книжці!

У нас вдома з’явився песик. Звати його Фікусь. Фікусь та кий кумедний, що витримати не можна. Тільки мені треба дуже стерегтися, щоб не впасти із столу, бо Фікусь зараз ухопить в зуби й почне шарпати.

Найбільше бояться Фікуся капці. Вони такі бідні, бо Тося й Яцек часто забувають сховати їх до шафки і залишають на підлозі.

Бідні капці ховаються у найтемніший куточок під ліжко, але Фікусь і там їх знайде. Кидається на капець, хапає за п’яту. Р-р-р…

Р-р-р!.. Ось тобі дам!

Р-р-р… я тобі покажу, — гарчить песик і вилупляє очі.

А бідний капець мліє зі страху і вішає носа аж до землі. Та коли заходить кіт Мурчик, Фікусь кидає капця посеред кімнати і — до Мурчика.

Але Мурчик —