Пластусів щоденник - Марія Ковнацька

— Я знаю, це буде ялинка!

Всі страшенно зраділи, хоч ніхто не знав, що таке ялинка.

Тося робила червоні квіточки, переплітала їх соломою і в’язала павучків, а Зося обклеювала яєчні шкаралупи кольоровим, папером і майструвала горнятка. Яся вирізувала балерин у рожевих спідничках. А Бронек з останньої парти разом з Фельком клеїв великий ланцюг з паперу, і кожне кільце Бронек намотував собі навколо шиї.

А я вмостився на кришці пенала, дивлюся, і так мені цікаво, що аж очі на лоба вилазять.

— Що з цього всього буде?

Нарешті Тося сказала:

— Знаєш, Зосю, нехай мій Пластусь теж висить на ялинці! Одягнемо його карликом !

І тут же зробили мені червоний каптур, червоний халатик та підперезали мене червоною ниткою.

Я хотів подражнити всіх, хто залишився в пеналі, що от я буду, а вони — ні, але не встиг, бо Тося відразу ж повісила мене на ялинку.

Ялинка зелена, пахуча і колюча. Висіти на ній страшенно весело. Коло мене горіли дві свічки: червона і жовта. Висіла велика блакитна куля, летіли голуб та літак, скакав пряниковий коник і танцювали дві ляльки з вовни.

Увечері зібрались діти з усієї школи. Вони співали й танцювали, а найкраще танцювала моя Тося.

І ми теж танцювали на ялинці.

Потім діти одержували подарунки. Тосі дали теплий шарфик, чудесний, голубий з жовтими смужками, а я дивився на це згори і радів.

Кілька днів я висів на ялинці. Спершу було весело, а потім мені це набридло.

Засумував я за своїм домом — пеналом, за Тосею, за гумкою-мишкою, а найбільше за щоденником, бо як писати щоденника, коли ти теліпаєшся на ялинці?

На ялинці ставало дедалі менше сусідів, бо діти поз’їдали пряникових ляльок та коників.

І мене теж якийсь ласун хотів з’їсти — думав, що я з пряника. Відламав мою ліву ногу й покуштував. Але, на щастя, пластилін не припав йому до смаку, отож ласун дав мені щигля і більше не чіпав.

Нарешті прийшла вчителька з кількома учнями, і вони почали знімати іграшки. Я думав, що прийде Тося і забере мене до пенала… Але Тосі не було…

Роздивляюсь, хочу покликати Тосю, а мене тут раптом хапає якийсь хлопчик і кричить:

— А цього кульгавчика я собі візьму!..

Схопив і прив’язав мене до гудзика своєї куртки.

Той хлопчик був страшенний лобуряка. Він усе тільки скакав, вистрибував і ходив догори ногами. А тільки він підстрибне, я теж — скік-скік на нитці, мало мене та нитка пополам не перерізала.

Потім він побіг зі мною на урок у клас. Але той клас був зовсім не схожий на наш, і діти там були більші й страшенно пустотливі.

Цілий урок гемонський хлопець набридав мені. Замість того, щоб слухати вчительку, він смикав мене за носа, і бідний мій ніс уже став скидатися на слонячий хобот.

А я згадую, як сидів у Тосі спокійно та лагідно біля чорнильниці, і мало не плачу з горя. Нарешті уроки скінчилися. Я думав, що хлопець покладе мене до пенала, але в нього взагалі пенала не було. Ручку, заляпану чорнилом, і зламаного олівця він кинув до портфеля, а мене приліпив до лавки та й пішов.

Кому ніколи не доводилось сидіти всю ніч на твердій, гидкій парті, заляпаній чорнилом і порізаній ножиком, той не знає, як це сумно. Тільки тепер я зрозумів, яка важлива річ пенал і м’яка витирачка.

А вранці хлопець (звали його Вітек) прийшов знову і почепив мене на гудзик.

На перерві він вибіг з класу й почав бігати по коридору. Того пхне, тому ногу підставить, іншому язика покаже. А я танцюю на нитці — аж голова йде обертом.

Раптом бачу двері нашого класу. А на тих дверях — написане червоними літерами оголошення. Я хотів прочитати, та не встиг, бо Вітек раптом кинувся і штовхнув трьох дівчаток, які йшли попереду.

Дівчатка розбіглися, перелякані. Дивлюся, а це Зося, Тося і Яся. Я хотів гукнути, але пустотливий Вітек помчав, мов шалений.

Цей Вітек побіг зі мною аж у самісінький кінець коридора до умивальні.

Я думав, що він помиє свої лапи, — вони в нього брудні, як у сажотруса, — коли брав мене в руки, геть забруднив мою червону курточку. Але йому й на думку не спало помити руки, він помчав до умивальні бешкетувати.

Під краном мили руки двоє дівчаток. Вітек видер у них мило й щіточку та хотів намилити їм обличчя, але дівчатка не піддалися. Тоді він надумався обхлюпати їх водою з відра.

Ткнув руку у воду і раптом як заверещить! То була гаряча вода, щоб мити підлогу й умивальник.

Ой, скільки було крику і гвалту!

Але потім Вітек злякався, що йому попаде за дівчаток, і вгамувався. Закутав брудним носовичком червону, спухлу руку і почвалав до класу, тихо стогнучи.

Коли Вітек проходив повз двері нашого класу, він побачив оголошення. Це його зацікавило. Він зупинився і прочитав.

А там було написано:

Вітек прочитав оголошення, хитро подивився на мене та й каже:

— Гей, чи це не ти, кульгавчику?