І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько - Ено Рауд

Що робити?

Мохобородько згадав мудрий засіб від безсоння і почав лічити про себе:

— Один, два, три, чотири… — рахував він і при цьому міцно заплющувався, —…дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять…

І хто відає, можливо, перегодом лічба й принадила б сон, якби Мохобородько раптово не згадав, як Півчеревичок у номері люкс лічив про себе телефонні дзвінки.

Так-так, ця телефонна розмова! І ця жінка! А що, як безсоння передалося від неї? Адже незнайомка бідкалася, що потерпає від безсоння…

Миттю сон геть запропав, нібито й не було ніякої лічби. Так-так, ця жінка! Подумати лишень! Вона хотіла забрати його до себе! Повинна була забрати! І хотіла його тримати замість цуцика! Чи не в цьому причина його збентеження? Адже його вважають мало не звірятком!

«Звісно, — думав Мохобородько, — бути звірятком зовсім не принизливо. Просто ображає ставлення людей до тварин. Одначе все-таки…»

Мохобородько пригадав, як адміністратор готелю порадив йому лягти спати в собачій будці. Десь тут вона має бути. І зараз, коли кумедний чоловічок міркував над тим, що його хотіли взяти замість цуцика собаче життя його вельми зацікавило. Він вирішив знайти будку.

Мохобородько сів. Огледівся довкола. Підвівся. Роззирнувся знову.

Ага, он собача будка, — її добре видно в місячному сяйві. Буцімто невеличка хатинка, тільки без вікон, а замість дверей — круглий отвір. Як заведено » собачих конурах.

Мохобородько неквапно підійшов до будки і став її роздивлятись.

«Цікаво, як почуваються собаки в таких ось житлах», — промайнула думка. І щоб сповна це уявити, Мохобородько забрався всередину і по-собачому улігся там.

«А нічогенько», — вирішив Мохобородько, визираючи з конури.

Спробував уявити себе псом — що відчував би, лежачи у своїй буді? Мохобородьку важко було ІШ це відповісти. Як і раніше, серце тривожно щеміло, ніби щось шкребло по ньому. Чи не лихе то передчуття? «А може, цей щем просто від місячного світла, —намагався заспокоїти себе кумедний чоловічок. Адже воно іноді здатне викликати своєрідний неспокій, це ні для кого не таємниця. Можливо, й собаки при місячному сяйві відчувають якусь тривогу і черев це виють на місяць?»

А місяць тим часом опускався все нижче, і невиразні тіні спроквола видовжувались на подвір’ї- «Що відчуває собака, споглядаючи оці нічні тіні? —думав Мохобородько. — Що коїться в собачій душі, коли він дивиться на місяць, що звисає над дахами?» І неждано-негадано…

Нежданно-негадано Мохобородько здригнувся. Він так уявив себе псом, що аж закортіло погавкати — ледве утримався від цього. .

На подвір’ї з’явилася ще одна тінь. Раніше її не було. І це тінь… Це була тінь якоїсь людини!

Поволі й обережно таємнича тінь рухалася до Муфтикового автомобіля. Нарешті зупинилася біля нього. Обійшла фургончик. Зупинилась. Нахилилася до віконця, щоб зазирнути всередину. І тут Мохобородько достеменно знав, що мусив би цієї миті відчути собака. Він повинен був неймовірно розлютитися на цю таємничу тінь. Тієї ж миті звір з неабиякою злістю вистрибнув би з будки і з гарчанням кинувся б на тінь.

Та Мохобородько не був собакою. Він теж розсердився на тінь, що никала біля машини, проте нишкома лежав у конурі. Він вирішив потамувати свої почуття й зачекати, що буде далі.

Ось тінь непорушно застигла біля машини. Не чути жодного звуку.

Хто б це міг усе-таки бути? Невже знову мисливець за автографами? Вирішив, що кумедні чоловічки сплять у фургончику, і з’явився попрохати автографи? Сподівався, що вночі не доведеться стояти за ними в черзі? Та з іншого боку — навіщо було б любителю автографів отак тайкома пробиратися на подвір’я? Адже попрохати автограф — не якась там ганебна справа. Це навіть справа честі й гордості. А тінь нишпорила біля машини, немов злодій.

Може, це справді злодій? Чого тоді він отут шукає? Муфтиків автомобіль? Навряд. Кожен злодій повинен розуміти, що Муфтиковою машиною далеко не заїдеш. Завдяки славі кумедних чоловічків її знають по всіх усюдах.

Зненацька Мохобородько помітив у руках таємничого незнайомця сумку. Може, тінь побажала висловити маленьким друзям гідну шанобу і принесла гостинців? Може, у ній, скажімо, тістечка?

Від цієї думки Мохобородько мимоволі за усміхався, бо вирішив, що все-таки вельми відрізняється від собаки. Йому б зараз неодмінно подумалось не про тістечка, а скоріше про маслак.

Тінь знову заворушилася і стала віддалятися од машини, погойдуючи великою сумкою плавно й легко. Тож Мохобородько збагнув: ця сумка порожня. Немає там ні тістечок, ні кісток, взагалі — анічого.

Невдовзі тінь сягнула бузкового куща, саме того місця, де спершу спочивав Мохобородько. А той з жахом подумав, як легко тінь могла б натрапити на нього, і подумки подякував адміністраторові за вчорашню розмову про собачу будку. Адже, порівнюючи з бузковим кущем, ця буда все-таки надійніше місце.

У руці таємничого незнайомця спалахнув ліхтарик. Пучок світла розтинав темряву, ніби вишукуючи щось.

«Нічого він там не знайде, — всміхнувся Мохобородько. — Хоч зовсім недавно і міг би наткнутися…» Він заспокоївся і на мить аж заплющив очі. І тут йому здалося, наче здаля долинає калатання дзвіночка. Та ні, це, безумовно, йому тільки здалося. Кому б це спало на думку видзвонювати? Нікому і край.

Коли Мохобородько знов одкрив очі, кишеньковий ліхтарик згас. Край неба уже посвітлішав. «Невдовзі світатиме, — думав Мохобородько. — Скоро з’являться Муфтик і Півчеревичок. Усі троє сядуть у машину. Безлюдними вулицями виїдуть з міста. Незабаром вони опиняться біля теплого моря. Почують заспокійливий і сонливий перехлюп морських хвиль. Тоді зариються у прибережний пісок. І в кожного напохваті буде по кілька пляшок лимонаду. Час од часу вони відпиватимуть по ковточку чи два. Це дуже приємнЛ ох, дуже приємно». Мохобородько заснув.

І побачив чарівний сон. Подзеленькує дзвіночок… Неначе прекрасний зимовий день. Над засніженими ланами лунає срібний передзвін балабончиків. Або ні — це все-таки літо. Ніжно світило сонце… Ненька винесла колиску на сіножать. А Мохобородько ще маля, таке крихітне, що борода ледве сягає йому грудей. Тоді ненька трепетно бере Мохобородька на руки і кладе в колиску, яка псі чинає тихенько погойдуватись. Туди-сюди, туди-сюди… Ой, як хорошо. І справді, дуже хорошо…

МОХОБОРОДЬКО ЗНИК

Муфтик прокинувся ще до схід сонця. Він хутеньке встав, підійшов до вікна і визирнув. Чудово! На вулиі ці ще ні людей, ні автомашин, тільки ранковий молоковоз профуркотів повз готель та двірник підмітай тротуар.

Муфтик відсунув гардини й підійшов до ліжка Півчеревичка.

— Час рушати в дорогу, — сказав він