Слід золотого обозу - Давид Ігорович Виходець

— Пароль? — з придорожньої гущавини винирнули дві постаті в шинелях.

— Багнет! — відповів офіцер і, не зупиняючи коня, поскакав уперед. Потім, збочивши з дороги, поручик зупинив коня. Те ж саме зробив і юний вершник.

— Слухай, голубе, — врешті заговорив денікінець, — далі поїдеш сам. Можливо, й стрілятимуть, але ти мчи, там натрапиш на червоних. Передай усе, що тобі сповістив дядько Грицько…

— Не знаю ніякого дядька Грицька, — закліпав Василько повіками.

— Добре, що ти обережний. Але мені маєш довіряти. — Дзюба близько нахилився до Василька і тепло посміхнувся: — Якщо забув, що передати, то нагадаю. Бо то дуже важливо.

— Я все пам'ятаю, — довірливо прошепотів хлопчик. І зітхнув, відчувши полегшення.

— Міцніше тримайся! — Поручик вдарив нагайкою Василькового коня, той звівся дибки і помчав уперед.

Чи то свистів зустрічний вітер, чи й справді стріляли вслід юному вершнику, але Василько вже ні на що не зважав, низько припавши обличчям до кінської гриви; Незчувсь, як опинився між густої ліщини, далеко позаду залишивши поле. Нараз кінь сахнувся вбік, але, відчувши на вуздечці чиїсь міцні руки, покірно загарцював на місці.

— Ану злазь! — І не встиг хлопчик збагнути, що й до чого, як дужий ривок вихопив його з сідла й приземлив на м'який шар злежаного листя.

Василько звів догори очі — перед ним стояв боєць з червоною зорею на кашкеті.

— Дядечку, відправляйте мене негайно до губчека, — підвівся юний розвідник, витираючи краєм торбини лице, мокре від кінського поту.

— Он як! — зареготали червоноармійці, що невідомо звідки взялися й тісно обступили коня.

— Мені негайно треба до губчека, — стояв на своєму Василько. І вже стишеним голосом додав: — У дуже важливій справі… — Регіт швидко вщух, бо всім дійшло: видно, не випадково хлопчик гнав коня в таку пору до міста.

— Тоді гайда до комісара! — бійці хутко підсадили Василька в сідло…

У невеликій, сизій від тютюнового диму кімнаті, біля круглого столика, на якому лежала карта, сиділо кілька чоловік. Червоноармієць доповів про юного перебіжчика. Комісар, літній військовий з сивими скронями, перевів погляд на Василька:

— Добре, хлопче, тебе зараз відведуть до губчека. Дайте йому коня!

— У мене свій кінь, — сказав Василько.

— Тоді ти зовсім молодець! — посміхнувся комісар.

В цей час до кімнати зайшов молодик у лискучій шкірянці. Комісар, на півслові перебивши його донесення, наказав провести юного гостя до губчека.

І знову мчав Василько разом з провідником по безлюдних міських вулицях і провулках, аж поки не вскочили у вузьку ущелину подвір'я триповерхового сірого будинку.

Перед вхідними дверима про щось перемовлялись двоє у військовому.

— Васильку! — голосно гукнув один з них, вищий на зріст.

— Здрастуйте, дядьку, — впізнав хлопчик Артема Мироновича Грушу.

— Здоров, синку, заходь, такому гостю завжди раді, — відповів Артем.

Він запросив Василька і свого співрозмовника до будинку. Пропустивши людей у кімнату, Артем щільно причинив двері.

— Сідай, Петре Івановичу, — звернувся він до невисокого чоловіка з теплими темно-карими очима. — Примощуйся й ти, Васильку. Мабуть, по очах бачу, ще й поплакати довелося? — А помітивши, як почервонів, знітився хлопчик, Артем Груша перевів мову на інше:

— Ти бач, який герой — на коні прибув! А де ж ти його взяв?

— Коня дав мені білогвардійський офіцер. — І Василько розповів про все.

— Ну, що ж, дорогенький, — сказав Артем. — Ти прибув з важливим донесенням. — Помовчавши, додав: — Знайомся, — і вказав на сусіда з темно-карими очима, — голова губчека Петро Іванович Денисенко.

— Більш нічого не передавали? — перепитав голова губчека.

— Оце все.

Артем Миронович підвівся з лави, підхопив Василька, підняв, крутнув його під стелею і міцно притис до грудей:

— До віку вдячні будемо за таку послугу. А тепер лети, голубеня, до тітки Галини та переспи — хай забудеться все лихе.

Провівши хлопчика за поріг, Груша знову повернувся до кабінету, Денисенко все ще сидів, охопивши голову руками.

— Зрадник поруч… — вголос роздумував він. — Тоді в кабінеті були присутні найвідданіші чекісти. Хто ж з них зрадник?

— Зараз не це найважливіше. Зрадника викриємо, Петре Івановичу, нікуди він не дінеться. Нині головне — вивезти з Києва золотий фонд.

А для цього, сам бачиш, залишилося обмаль часу.

— Так то так, Артеме. Але ж становище кепське…

Опустивши важкі руки на стіл, поринув у глибоку задуму Артем Груша.

Мов на те, якраз і Сергєєв зайшов до кабінету.

— Сідай, друже, — хрипким голосом запропонував голова губчека.

— Що сталось? Мені здається, ви чимось схвильовані? — перебіг поглядом з Денисенка на Грушу.

— Серед нас — зрадник, — прямо відрубав Денисенко. — Він передав про маршрут ешелону із золотом контррозвідці Пальчевського. Добре, що Дзюба встиг попередити…

— Хто ж був, крім нас, тут уранці, коли спільно розробляли план? Остапенко, Кущ, Райніс і нас троє сиділи ось за цим столом.

Потому стенув плечима і рішуче мовив:

— Не може бути… Тут якась помилка. Та я й після всього цього з готовністю своє життя довірю тим трьом чекістам.

— Життя можна, — у тон йому додав Груша, — але щодо завдання, та давайте утримаємось…

Денисенко підхопився з лавки і почав великими кроками міряти кабінет.

— Маршрут міняти не будемо. Удамо, що нам нічого не відомо про намір ворога. Опоряджуємо вантаж у ту ж дорогу, про яку домовлено раніше.

— Жартуєш, Петре Івановичу? — здивувався Артем.

— Не перебивай. Дай закінчити думку. Я ось про що: маршрут лишається