Слід золотого обозу - Давид Ігорович Виходець

— Ось, на всяк випадок, документи на евакуацію управління залізниці, — передав Денисенко коменданту папку, перев'язану білого стрічкою. Потім він показав шкіряний портфель, у якому були папери. — Прибудеш у Чернігів, здаси вантаж по опису в особливий відділ Всеукраїнського ЧК. А тепер познайом мене зі своїми хлопцями.

Деміївці, хто сидячи, а хто стоячи, перепочивали під каштанами в сусідньому провулку. Було їх чоловік вісімдесят. Метрів за двісті від них підганяли сідла на коней ще десятків зо два бійців.

— Це добре, що коней маєте, — похвалив Денисенко, — раптом у дорозі яка коняка захворіє чи під кулю потрапить — буде чим перепрягати. О, та я знайомих візників бачу, — Денисенко підійшов до худорлявого циганкуватого парубка з гарячими чорними очима, що верхи сидів на коні.

— Добрий день, Давиде, — привітався до вершника голова губчека. — Рятівничок мій, чом не завітаєш?

— Не звик начальству очі муляти, — відбувся жартом чорнявий парубок, блиснувши очима.

Денисенко пригадав, як років зо три тому полювали за ним у Києві жандарми. Тікаючи від них, вибіг він на бруківку, скочив у першу-ліпшу карету, що проносилась мимо, і юний візник-циганчук так розігнав коней, що жандарми на казенних скакунах лишилися далеко за рогом тої злощасної вулиці.

— Мабуть, кріпкого за те канчука схопив? — спитав Давида голова губчека.

— Було… І канчук, і до нього… Зате коли в сімнадцятому громили поліцейську дільницю, то я вже за все розквитався…

Петро Іванович, слухаючи скупу розповідь Давида, тим часом обвів поглядом деміївців. Одна зелень… Сімнадцяти-вісімнадцятирічні хлопці. Траплялися й молодші… Помітивши зброю в руках червоноармійців, Петро Іванович наказав приховати її в підводах. Потім розпорядився видати загону кулемет і кілька десятків гранат.

— Є серед вас кулеметник? — спитав голова губчека.

— Я, — виступив наперед кремезний, зі шрамом на лівій щоці і з георгіївським хрестом, прикріпленим до полотняної свитини, Андрій Цибуля.

— Хреста не знімай, хай висить — від підозри берегтиме. Сядеш на першому возі. На ньому ж і кулемет замаскуйте.

Денисенко підійшов до Трохима Казимировича, який хазяйнував біля підвід. Перепитав, чи все гаразд. Попередив: нікого не підпускати близько до валки. А вже коли буде непереливки, триматися до кінця…

Підійшов Артем Груша, а з ним Василько, що встиг відвідати тітку і тільки-но повернувся від неї з Куренівки.

— Стривай, Трохиме, візьми з собою цього кирпатого, — Груша легенько підштовхнув хлопчика. — Він буде в тебе зв'язківцем.

Голова губчека поглянув на Василька, який мовчки зиркав жвавими оченятами з-під руки Груші, та й собі додав на підтримку:

— Добрий розвідник і чудовий вершник. Такий тут пірне — там винирне. При будь-якій оказії хлопчику легше проскочити. Бережи його.

— Будьте певні, — відгукнувся комендант і кинув Василькові: — Вмощуйся на підводу біля дядька Андрія. Переднім у нас будеш…

Петро Іванович потис Трохимові руку:

— Вирушайте. Чекаємо приємної звістки. З нетерпінням чекаємо…

Пронизливо зойкнули давно не мащені завіси, поволі розійшлися важкі стулки залізних воріт. Перша хура викотилась на бруківку вузького провулка й заторохтіла узвозом униз до дніпровської переправи. Згодом виїхали з подвір'я губчека інші парокінки.

На околиці міста обоз улився в суцільний, безконечний потік біженців. Скрипіли, гуркотіли вози й тачанки, ревли корови і плакали діти, лементували, перекрикуючи один одного, їздові, прагнучи будь-що вирватися наперед, вихопитись з цього щільного людського виру, нажаханого війною, невідомістю й непевністю. Кияни покидали свої обжиті місця і в цій гамірній штовханині пробивалися в навколишні села й хутори, хто до знайомих, хто до родичів чи просто попроситися до добрих людей пересидіти-перебути лихоліття.

Деміївці швидко влилися у велелюдну повінь і загубилися в неймовірному сум'ятті. Але вже під Броварами деміївцям довелося пережити першу тривогу.

Василько, який сидів за спиною кулеметника Цибулі, знічев'я розглядав усіх, кого минали чи хто випереджав їх підводу. Раптом його погляд затримався на красивій кароокій дівчині з ямочками на щоках. «Де я її бачив?..» І враз, у пам'яті зринула схованка під тернівками і в їхньому дворі, дрібний тупіт черевиків чорнявої незнайомки по безлюдній вулиці і гнівний шепіт дядька Грицька: «Накоїть вона лиха…»

— Дядьку Андрію, — торкнув хлопчик за лікоть Цибулю, — он там зліва промайнула дівчина у білій хустині. Вона дуже підозріла… Мені про неї дядько Григорій говорив.

Василько вловив у насмішкуватому погляді їздового недовіру до своїх слів і продовжував щосили торсати Андрія в спину.

Андрій озирнувся, подумав хвильку і передав хлопцеві батіг та віжки:

— Раз так, поганяй коней сам, а я піду з Трохимом пораджусь… — Легко зіскочив з воза і зник у натовпі.

Сутеніло. Минав напружений серпневий день. Хто ще лишався у Києві, не запалював світла, сидів тихо, прислухаючись до артилерійської канонади, що все виразніше докочувалася з передмістя…

Петро Іванович Денисенко начепив на гвіздки, вбиті у верхню раму вікна, сіру ковдру, чиркнув сірником і підніс блідий язичок вогню до невеликого недогарка свічки. Мовчки до свічки присунувся з паперами Артем Груша. Задзеленчав на стіні телефон.

— Слухаю, слухаю! — зняв трубку Денисенко. — Дякую, що повідомили. Звістка приємна… — І, на мить одхилившись від апарата, кинув Артемові:

— Це з команди бронепоїзда дзвонять. Щойно назад повернулись…

Артем скочив на ноги. Підійшов до телефону:

— Був напад? Так… Як відбилися?

«Все гаразд, — лунко чулося з трубки. — Але вибачте, подробиці потім. Треба швиденько латати бронепоїзд. Багато дірок привезли…»

— Значить, Райніс, як я й гадав, людина наша, — полегшено зітхнув Денисенко. — Залишається Кущ і Остапенко. Хто з них?

— А де вони зараз, Петре Івановичу?

— Завдання виконують. Вони