Щоденник Миколки Синицина - Микола Миколайович Носов
— Це ти все винен! — кричав Сергійко на Павлика. — Розмахався тут руками! Бджоли не люблять, коли на них руками махають.
— А ти тихіше кричи! — каже Павлик. — Хіба тебе одного вжалили? Мене теж, напевне, ужалили, та ще в губу!
— А мене в носа вжалили. Знаєш, як боляче!
— Подумаєш, у носа! Що тобі носом робити? А мені губою розмовляти треба.
— Можеш не розмовляти.
Вони надулись і перестали сперечатись.
Ми довго мовчки сиділи на кухні, мочили у воді хустинки і прикладали їх до укусів. Раптом Сергійко сказав:
— А пастка відчинена!
Ми побігли в кімнату і виглянули на балкон.
Пастка була відкрита. Над нею кружляло кілька бджіл, але вони швидко полетіли геть. Ми вийшли на балкон і заглянули в пастку. Всередині було порожньо.
— Всі розлетілися! — сказав Сергійко.
— А може, вони ще прилетять назад? — кажу я.
— Виглядай! — відповів з прикрістю Павлик.
У цей час на вулиці показалися Толя та Юрко. Вони побачили нас на балконі і закричали:
— Ей! Ви вже повернулись?
— Повернулися.
— З бджолами чи без бджіл?
— З бджолами.
Вони швидко піднялись до нас:
— Де ж бджоли?
— А їх нема, — кажемо. — Полетіли.
— Куди полетіли?
— Ну, «куди, куди»! — розсердився Павлик. — Нібито вони нам сказали куди!
— Чого ж ти сердишся? Хіба не можна розповісти спокійно!
Ми стали розповідати про все, що трапилось: і як дістали бджіл у дідуся, і як вони полетіли.
— Може, пощастить іще дістати в цього дідуся? — каже Юрко.
— Що ти! — кажемо ми. — І просити більше не будемо. Він дав нам, а ми навіть зберегти не зуміли. Не дасть він нам більше.
— Що ж робити?
— Почекаємо. Може, прилетять назад.
Стали ми чекати.
Юрко і Толя сиділи, сиділи, потім їм набридло. Вони пішли і розповіли всім хлопцям про те, що трапилося. Хлопці один за одним приходили і розпитували нас. Нам аж набридло розповідати кожному. В Сергійка ніс червоний, як журавлина, і розпух на один бік. У Павлика роздулась губа так, що він сам на себе не схожий. А в мене на голові вискочила гуля, і шия теж розпухла.
Ми прождали до обіду, але жодна бджола назад не повернулася.
— Напевно, вони полетіли до себе додому, на пасіку до дідуся, — сказав Сергійко.
— Скатертю дорога! — каже Павлик. — Коли б вони й прилетіли назад, я все одно не став би з ними морочитися.
— А я, думаєш, став би? — каже Сергійко. — Дуже мені потрібно, щоб вони мене жалили!
Я кажу:
— По-моєму, це діло нецікаве: з ними морочишся, морочишся, а вони покусають тебе і полетять.
Тут прибіг Юрко й закричав:
— Хлопці, ходімо швидше, будемо листа писати!
— Якого листа?
— Ну, листа в бджільницьке господарство. Ніна Сергіївна взнала адресу. Ми напишемо листа, і нам пришлють бджіл у посилці.
Павлик каже:
— Можете писати самі: нас бджоли уже не цікавлять.
— Чому не цікавлять?
— Ми не хочемо більше з бджолами водитися. Ми це діло кидаємо.
— Як це? — каже Юрко. — Ми ж усією ланкою взялися за цю роботу, а ви не хочете.
— Ну, ми щось інше робитимемо. Хіба тільки ця робота на світі і є?
Юрко умовляв нас, але ми твердо стояли на своєму:
— Не хочемо, і квит.
Так йому і не пощастило умовити нас. Ми тепер хитрі: будемо що завгодно робити, а з бджолами нехай хтось інший морочиться.
12 червня
Ранком я прокинувся і насилу встав із постелі.
Шия у мене розпухла і болить так, що навіть голова не повертається. Якщо хочеться подивитись убік, то доводиться повертатись усім тулубом. І ще гуля на голові болить. І рука болить.
Я пішов до Павлика. Він сидить дома, а на шиї у нього компрес з вати. Ми стали з ним удвох лаяти бджіл за те, що вони нас покусали. Потім прийшов Сергійко з розпухлим носом, і ми проклинали бджіл утрьох.
Раптом прибіг Гриць Якушкін:
— Хлопці, ходімо бджільницький інвентар робити.
— Це який ще інвентар?
— Будемо робити димар та сітки, щоб бджоли не жалили.
— Нас і так не пожалять, — кажемо ми, — ми це діло кинули.
Гриць почав умовляти нас.
— Ні, — сказали ми. — Бджолярство нам уже набридло. Ми вже попробували, тепер ви самі попробуйте.
— Ну що ж, і попробуємо.
— І теж кинете.
— Не кинемо. Ми не такі, як ви!
— А от побачимо.
Гриць образився і пішов.
Ну й гаразд. Ось пожалять їх бджоли, тоді перестануть храбрувати.
13 червня
Сьогодні шия вже не так болить. Головою можна крутити, тільки не дуже швидко. Якщо швидко крутити, то ще трохи болить. У Павлика шия теж іще болить.
Приходив Гриць і показував, який вони зробили димар. Напустив повну кімнату диму й пішов. Подумаєш! Неначе ми диму не бачили!
14 червня
Сьогодні шия вже зовсім не болить. І гуля на голові не болить. Та й гулі ніякої нема. Вже пройшла гуля, і голова теж добре крутиться. Навіть мотати головою можу. Тільки навіщо мені мотати головою? Я ж не коняка, щоб головою мотати. Більше нічого цікавого не було.
15 червня
Вранці ми з Павликом прийшли до Сергійка і стали грати в шашки. Я виграв у Сергійка двічі, а в Павлика тільки раз, а Павлик у мене виграв тричі, а в Сергійка ні разу, у мене Сергійко теж виграв двічі. Раптом прибігли Євгенко та Юрко:
— Хлопці, йдіть швидше! Бджоли приїхали!
— Звідки?
— Ну, посилка прийшла. Ціла скринька, а в ній бджіл повно-повнісінько! Так і рояться! І ще там дві рамки з готовими стільниками. Ідіть швидше, будемо бджіл у вулик садити. Дуже цікаво!
Ми схопились і хотіли бігти.
— А! — зрадів Юрко. — Казали, що вас бджоли не цікавлять, а тепер самим цікаво!
— І ніскілечки не цікаво, — кажемо ми. — Неначе ми бджіл не бачили!
— Бачили, та не таких. Наші бджоли гарні!
— Ну й цілуйтеся з ними, якщо такі гарні!
— І будемо цілуватись. А ви ще прийдете до нас.
Юрко з Євгенком пішли.
Я кажу:
— Цікаво піти глянути, які це у них там бджоли.
— Не треба, — каже Павлик. — Усі скажуть, що у нас ніякої твердості нема..
— Чому?
— Тому що тепер хлопці подумають, нібито ми
