Гордівниця Злата - Тамара Крюкова

Щур був правий. Щоб раз і назавжди віднадити настирливу Віщунку, найрозумніше — звернутися до чарівника.

— Дякую. Я сьогодні ж прийду з ним побачитися, — сказала Злата, але сірий порадник похитав головою:

— На твоєму місці я б сховався тут, щоб заскочити його зненацька. Варто йому почути, як хтось іде, він і слід забере з собою. — Щур перейшов на таємничий шепіт: — Він читає дуже заборонені книги. Тільки, цур, про це анічичирк.

— Які? — так само пошепки запитала Злата.

— Мені звідки знати? Я нецікавий.

Злата без великих зусиль дістала ключ від бібліотеки — адже для королеви в палаці не існує засувів. Коли бібліотекар пішов до себе в мансарду, вона прослизнула в сховище знань. Тут стояла урочиста тиша, а повітря було просякнуте ні з чим не зрівнянним запахом книжкового пилу й мудрості.

Щоб скоротати час, Злата вирішила поговорити зі щуром, але той заховався в нірці й у страху пропищав:

— Мене тут немає і не буде! Не вистачало ще, щоб чарівник дізнався, хто про нього розбазікав.

Златі кортіло розкрити таємницю нічних візитів чарівника в бібліотеку. Вона губилася в здогадах, що за загадкові книги вабили його сюди. Причаївшись за шторою, вона стала чекати. Сидіти без діла у темряві було тоскно, і Злата не помітила, як задрімала. Її розбудив бій годинника на міській ратуші. Нарахувавши дванадцять ударів, Злата похолола. О такій порі добрі чарівники сплять, і лише темні сили виходять на промисел. Життя навчило її не приймати допомоги від сил зла, тому що це завжди обертається бідою. Вона кляла себе за те, що послухалася щура й пішла на зустріч з невідомим чарівником, який длубався по ночах над забороненими книжками.

Злата вирішила піти, але щойно вона хотіла вийти з-за портьєри, як раптом просто зі стіни з’явилася рука з ліхтарем, а потім, подібно до привиду, для якого не існує перешкод, у кімнаті постав незнайомець. Одягнений він був, як і личить чарівнику, у чорний плащ з зірками й такий же гострий капелюх. Чарівник сторожко оглянувся і крадькома попрямував до стелажа. Узявши з полички товстелезний том, він зручніше вмостився у кріслі й занурився в читання.

Злату охоплювала цікавість, заради якої книги чарівник, наче злодій, приходить під покровом ночі? Вона обережно висунулася з-за штори й зазирнула чарівнику через плече.

Почувши шурхіт, маг обернувся. Брови його здивовано поповзли нагору. Хвилину він і Злата мовчки дивилися один на одного, а потім чарівник закрив книжку й приречено сказав:

— Так я і знав, добром це не скінчиться. Зізнавайся, чому ти тут ховаєшся?

Злата не звикла відступати перед небезпеками.

— Я зовсім не ховаюся, — не виявивши боязкості, з достоїнством промовила вона. — А от ви що приховуєте?

Чарівник пильно подивився на жінку й зненацька запропонував:

— Давай домовимося: ти нікому не розкажеш про мою маленьку слабкість, а я виконаю будь-яке твоє бажання.

Злата негативно похитала головою. Вона не збиралася приймати подарунків від чарівника, який міг насправді виявитися злим чаклуном. Чарівник по-своєму зрозумів її відмову.

— Тобі цього мало?! Я виконаю два твоїх бажання й обіцяю, що більше сюди не приходитиму. Колись я багато разів зарікався відмовитися від моїх улюблених пригодницьких книжок. Але тепер з цим справді доведеться покінчити.

— Так ви приходите в бібліотеку, щоб почитати звичайні романи?! Але що ж у цьому поганого? — здивувалася Злата.

— Як це що? Чарівники мають читати тільки наукові або магічні праці. Якщо дізнаються, що я захоплююся пригодами, мене засміють. А то й зовсім вирішать, ніби я розумом здитинів. Погоджуйся на два бажання, це чесна угода.

Дізнавшись про те, що таємниця нічних візитів чарівника пояснюється так просто, Злата не змогла стриматися й тихесенько розсміялася:

— А я ж бо думала! Не турбуйтеся, від мене ніхто нічого не дізнається. Але якщо ви добрий чарівник, то мені й справді потрібна ваша допомога.

Уважно вислухавши розповідь Злати, чарівник здивовано знизав плечима:

— Навряд чи чари допоможуть тобі дізнатися, хто твій син. Ніхто краще матері цього не скаже.

— Я здогадуюся, але… — Злата замовкла.

— Але тобі треба, щоб у це повірили й інші, — посміхнувся маг. — Є в мене одна штучка, що може тобі придатися.

З цими словами чарівник підвівся з крісла й зник за стелажами. Златі не залишалося нічого іншого, як чекати. Незабаром чарівник з’явився знову. В руках у нього був бувалий мідний кубок, схожий на ті, що збирають лахмітники. Він вручив посудину Златі й урочисто промовив:

— У той день, коли хлопчикам виповниться