Сто років тому вперед - Кір Буличів

— Ти тільки не дуже читай, тобі не дозволяли, — сказала Наталя. — Все-таки струс мозку, з цим жартувати не можна.

— Я не жартую, — відповіла Аліса. — Щиро дякую.

— Я заглянула в кіоск, — мовила Наталя, — й купила обласних і республіканських газет. Знаєш, я подумала: якщо ти жила не в Москві, то раптом побачиш свою газету і згадаєш…

— Ні, — сказала Аліса, — своєї газети я не побачу. Вона зовсім інша.

— А яка? — здивувалась Наталя.

— Не пам’ятаю.

Коли Наталя пішла й принесли вечерю, Аліса мовила:

— У тебе мама зовсім молода й вродлива.

— Знаю, — відповіла Юлька. — Не одна ти так думаєш. А твоя мама стара?

— Ні, — сказала Аліса. — Не уявляю, як її обманути, ну просто не уявляю. Я взагалі брехати не люблю…

— А хто любить? — здивувалась Юлька. — Але інколи доводиться. Щоб не засмучувати. Адже батьки страшенно за нас переживають.

Уже стемніло, заглядав Алік Борисович, попрощався, але про кіно не сказав. Потім зазирнула Шурочка, теж попрощалась і сказала:

— Ну це просто дивовижно. Я така рада, дівчатка, така рада! Тільки нікому ні слова.

— Присягаємо! — пообіцяли Аліса і Юлька.

Коли Шурочка побігла, вони розреготалися й довго не могли зупинитись.

— У дорослих бувають таємниці, про які думати смішно, — сказала, сміючись, Юлька.

— У так званих дорослих, — поправила її Аліса. — Вона лише років на шість-сім старша від нас. Дрібниці.

— Дрібниці, — згодилась Юлька.

— Розкажи мені про свій клас, — попрохала Аліса.

— А що розказати?

— Як ви вчитеся, чи часто ходите до школи, які спеціальності у вас — усе розкажи.

— Я навіть не знаю, з чого почати. Адже ти й так усе знаєш.

— Я все забула. Вважай, що я нічого не знаю. Анічогісінько.

— Я не знаю, коли тобі вірити, а коли ні.

— Слово честі, я майже нічого не знаю про твою школу. Не знаю, як у вас навчаються, як до школи ходять…

— А скільки в вас класів, пам’ятаєш?

— Здається, десять. Так?

— Бачиш, згадала. А в скільки років до школи йдуть?

— У п’ять?

— Ой, Алісо, в сім! Ти або велика облудниця, або насправді у тебе каша в голові. Стривай, а може, ти не тільки не з Москви, а навіть не з Радянського Союзу?

— Як ти собі це уявляєш? — запитала Аліса суворо.

— Ну, можливо, ти туристка, приїхала з-за кордону вкупі з батьками й загубилася.

— А хіба я погано по-російському розмовляю?

— Ні, добре.

— Дуже добре?

— Дуже!

— Дякую. Отже, до школи йдуть тільки з семи років? А що ж до цього роблять?

— У дитячий садок ходять, граються, пиріжки з піску ліплять… Ну що малюкам робити?

— Дивно, — мовила Аліса. — В п’ять років я вже… — І замовкла.

— Що ти в п’ять років?

Хтось ішов коридором, зупинився за дверима, але не зайшов, а ніби прислухався до розмови. Двері були засклені, матові, й на них було видно силует людини.

— Хто це може бути? — спитала Аліса.

— Мало хто! А тобі не все одно? Ти когось чекаєш?

— Ні.

— І все-таки я думаю, що чекаєш. Я б на твоєму місці весь час тремтіла від чекання. Раптом відчиняться двері й зайде твоя мама?

— Не зайде, — зітхнула Аліса, — я тут одна.

— Ну, а якщо зайде?

— Краще б уже не входила.

— Вона до тебе погано ставилася? Може, ти з дому зумисне втекла? Можливо, в тебе не мама, а мачуха? Зла?

— Не говори дурниць, — відповіла Аліса. — У мене чудова, просто прекрасна мама, не гірша від твоєї

— А раптом вона зайде, а ти її не пізнаєш? Адже в тебе амнезія.

— Можливо, — сказала Аліса й відвернулася до стіни.

Може, заснула, а може, потихеньку плакала. Юля не могла вгадати напевно, хоч прислухалася.

Минуло години дві-три. У лікарні все стихло, багато хто заснув, Аліса й далі так само лежала обличчям до стіни, а Юлька читала. Парникові троянди, що їх принесла Наталя, стояли на тумбочці біля Юльчиного ліжка, і вона відчувала їхній свіжий і приємний запах.

Раптом знову в коридорі почулися кроки. Ті самі, що й раніше. Хтось обережно, але важко підійшов до дверей і зупинився.

— Алісо, — шепнула Юлька, — дивися, знову він.

Аліса сіла на ліжку й притисла палець до губ. Силует людини постояв трохи під дверима й знову зник.

— Мені це не подобається, — сказала Юлька. — Я подзвоню черговій сестрі.

— Постривай, — зупинила Аліса.