Сто років тому вперед - Кір Буличів

Аліса відвернулась до вікна, дивилася, як по склу стікають краплі.

— І от старий каже нам: відвезу я вас на Азовське море… Ти, Алісо, не була на Азовському морі?

— Ні.

— Чому ти так гадаєш?

— Не була, та й годі.

— А на Чорному?

— На Чорному була.

— А що там робила? Відпочивала?

— Ні, працювала. Дельфінячий словник складала.

Алік Борисович засміявся і сказав:

— Либонь, у нас діло піде на лад. А ти одна була на Чорному морі чи з батьками?

— Не пам’ятаю…

«Ні, — подумала Юлька, — лікарів ти, може, й одуриш, вони тебе жаліють. І взагалі надто багато знають. Мене ти не одуриш. Чомусь ти хочеш показати, що пам’ятаєш менше, ніж насправді».

— Отож, — знову озвався Алік Борисович, — сідаємо ми в човен…

Цієї миті в палату зазирнула сестра Шурочка й сказала:

— Аліку Борисовичу, вас до телефону.

Коли лікар пішов, Юлька спитала:

— Ти тікати роздумала?

— Роздумала.

— А чому?

— Застудитися боюсь.

— А насправді?

— Насправді мене в цій піжамі відразу ж назад привезуть.

— Ого! Вже прогрес, — мовила Юлька. — Бачиш, як корисно слухатися старших.

— Це хто старший?

— Я.

— Тобі скільки років.

— Дванадцять.

— А мені одинадцять, — відповіла Аліса. — Я гадала, що тобі теж одинадцять.

— Ти в якому класі? — спитала Юля.

— Важко сказати. Ти не зрозумієш.

— Нічого собі не зрозумію! Я в шостому, ти, напевно, в п’ятому. Ви що з літератури проходите?

— У нас інші класи, — сказала Аліса. — Я зараз із прикладної генетики стажуюсь. Це тобі про щось говорить?

— Говорить, — відповіла Юля. — А в нас англійська школа. Тільки я думаю, що тобі ще рано до генетики братися.

— Ніколи не рано, — заперечила Аліса. — Я буду космобіологом, як батько. А без прикладної генетики в біології робити нема чого.

— Ой! — вигукнула Юлька. — Послухав би тебе Алік!

— А що?

— Та ти ж нічого не пам’ятаєш! Навіть як твоє прізвище. А виявляється, твій батько космобіолог.

— Це ненароком згадалося…

— Ну, тоді я тобі допоможу, — сказала Юлька. — Якщо твій батько космобіолог, то він не в Москві працює. Через це тебе ще й не знайшли. Він або в Байконурі на космодромі працює, або в Зоряному містечку.

— Ні, — заперечила Аліса, — він у Москві працює, в Космозо…

— Де?

— В одній організації… Тільки він зараз полетів на конференцію. І повернеться через два тижні. Повернеться… а я вже майже тиждень марно витратила.

— А мама твоя?

— Мама на…

І тут Аліса затнулась, як підпільниця, що мало не проговорилася на допиті.

— Теж згадала? — спитала Юля.

— Згадала й забула.

— Ой, і важко нам з тобою! — вигукнула Юля.

Тут у палату зайшла сестра Шурочка з градусниками й ліками для Аліси. Шурочка нещодавно закінчила училище, готувалася поступати в медичний інститут і до медицини ставилася дуже серйозно, куди серйозніше, ніж лікар Алік. А взагалі-то вона була добра.

Поки Аліса їла ліки, Шурочка сказала:

— Ой дівчатка, сьогодні мені голову мало відрубати!

— Чому? — здивувалась Аліса.

— Тому що я лекцію прогуляю. Що буде, те й буде!..

— Напевно, ви в кіно підете? — поцікавилась Юля.

— У самісіньку точку! Алік Борисович квитки взяв. Навіть не розумію, чому він мене запросив. Я гадала, він мене й не помічає. Він такий учений, дівчатка!

— А що дивитися? — спитала Юля, яка зараз залюбки сходила б у кіно з ким завгодно. Або навіть одна.

— Французьку комедію, я назви не пам’ятаю. Луї де Фюнес грає. Знаєте, такий-от. — І Шурочка скривила гримаску, щоб показати, який собою Луї де Фюнес.

— Я його знаю, — мовила Юлька. — Він смішний. Ти, Алісо, його пам’ятаєш?

— Ні, — відповіла Аліса. — Ніколи не бачила.

— Сердешна дівчинка! — сказала Шурочка. — Треба ж так, усе забути! Навіть Луї де Фюнеса. Проте Алік Борисович обіцяв, що ти неодмінно все згадаєш.

— А вона зумисне нічого не згадує, — підколола Юля і краєчком ока глянула на Алісу. — Вона хоче всі старі фільми знову подивитись. Нам із вами, Шурочко, нецікаво, а їй тепер удвічі більше втіхи буде.

— Як тобі не соромно, Юлю! — обурилася Шурочка. — Аліса потерпає, а ти жартуєш! Ти уявляєш, що зараз переживають її батьки? У тебе ніколи дітей не було, тобі не зрозуміти…

— А у вас багато було? — спитала Юлька.

— Не говори дурниць! — Шурочка зашарілася, як помідор. — Рано тобі думати про такі речі.

— Вам теж іще рано.

Юлька Грибкова, як відомо, людина вперта й завжди хоче, щоб останнє слово лишалося за