Дівчинка з Землі - Кір Буличів
Наступного ранку Аліса прокинулася від дзижчання, ніби величезна бджола літала над самісіньким наметом. Було холодно, вітер гойдав запону, і Громозека вовтузився на підстилці, посмикуючи щупальцями вві сні, наче щеня лапами.
— Алісо, — почувся тихий голос із-під запони. Нижній край її відігнувся, і в отворі блиснуло бузкове око Рррр. — Хочеш подивитись, як випробовують машину часу?
— Ще б пак! — прошепотіла у відповідь Аліса. — Я зараз. Тільки вдягнуся.
— І тепліше, — озвався раптом Громозека, не розплющуючи очей.
Слух у нього був надзвичайний. Навіть уві сні.
— Ти його розбудила? — спитав Рррр.
— Ні, він спить. Просто він ніколи не перестає про мене турбуватися. Він слово дав моєму батькові.
Аліса вилізла з намету. На землі плямами лежав голубий іній.
Намети ще були застебнуті, лише над крайнім, у якому була кухня, підіймався димок. Табір спав.
Сонце тільки-тільки вибралося з-за схожих на густий гребінець із виламаними зубцями гір, тіні були довгі, і розкопане археологами містечко здавалося бузковим, як око Рррр.
Аліса підбігла до машинної будівлі, з якої долинало низьке дзижчання.
— Я думаю, — тріскотів без угаву Рррр, котрий біг позаду, як кошеня, — що часовики вирішили запустити машину без свідків. Щоб було якомога менше шуму. Вони дуже обережні і, я сказав би, дивні й скромні люди. Але я вважав своїм обов’язком розбудити тебе, Алісо, бо ти мій друг, а без друга я не маю морального права спостерігати, як найперша людина вирушить на сто років назад і дізнається, що ж сталося з цією нещасною планетою… Обережніше!.. Якщо вони нас побачать, вони можуть нас узагалі вигнати…
Та було пізно. Петров, одягнений у довгий халат, у високому капелюсі, як носили на Колеїді перукарі, виглянув із дверей машинної будівлі й побачив Алісу та Рррр.
— А я думав, що ми нікого не розбудили, — сказав він весело. — Ну, якщо вже ви такі здогадливі, лізьте сюди — на вулиці холоднеча страшна. Громозека спить?
— Спить, — відповіла Аліса.
— От і добре. А то він улаштував би мені урочисте вирядження, з музикою і промовами. А ми всього-на-всього починаємо дослід. Ідіть сюди.
У внутрішньому приміщенні біля розчинених дверцят у кабіну часу стояв Річард і натискав по черзі на всі кнопки, а потім дивився, що відповідають на це прилади на пульті керування.
— Все готове? — спитав Петров.
— Так. Можете йти. І все-таки востаннє прошу вас…
— І не п-проси, — відповів Петров і насунув на лоба капюшон. — Навряд чи я буду схожим на справжнього перукаря, але я не збираюся відходити далеко від машини.
Річард випростався, побачив Алісу й маленького археолога.
— Доброго ранку, — привітався він. — Ви уже встали? — Він був так заклопотаний перевіркою машини, що навіть не дуже здивувався.
— До побачення, д-друзі, — мовив Петров. — На сніданок повернуся. Ото вже Громозека здивується!
Петров зайшов у кабіну, засунув за собою прозорі дверцята.
Річард відійшов до пульта керування. Він нічого не чіпав на ньому — тільки стежив за показаннями приладів. Всі кнопки знаходилися в кабіні. Їх натискав Петров.
Дзижчання раптом посилилося і враз затихло. Петров зник із кабіни. Замість нього утворився згусток туману. Потім і він пропав.
— От і все, — озвався Річард. — Здається, нормально.
Аліса помітила, як Річард схрестив пальці, і здивувалася, що вчені-часовики можуть бути такими ж забобонними, як прості школярі перед екзаменами.
— Коли він повернеться? — спитала Аліса.
Вона пишалася тим, що першою побачила, як часовик відлітає в минуле. Навіть Громозека проспав цей момент.
— Через годину. — відповів Річард.
У центральній рубці часової станції стояла тиша. Аліса дістала з кишені комбінезона гребінця, зачесалася сама і запропонувала зачесатися Річардові. Він вочевидь забув це зробити вранці.
— Скажіть, — запитав Рррр, — адже там, у минулому, нема другої часової камери? Академік Петров без камери там опинився?
— Звичайно, — згодився Річард і навіть трохи здивувався з того, які наївні запитання йому доводиться вислуховувати. — Коли ми працюємо з Інституту часу, то на другому, приймальному кінці теж установлюємо таку саму камеру. Тоді подорож туди й назад проста й надійна. А от у дослідних зразках і в цій переносній камері доводиться обходитись тільки однією установкою. За цей винахід академік Петров і одержав Нобелівську премію.
— Отже, він там зараз вийшов на голе поле? — здивувалась Аліса.
Вона уявила, що Петров стоїть на очах у всіх, такий беззахисний і самотній, і їй стало за нього страшно.
— Приблизно так і є, — відповів Річард. — Спасибі за гребінець.
— Будь ласка.
— Але він позначає точку, в яку прибув у минуле, і, коли повернеться, стане точнісінько в те саме місце. І запам’ятовувальний пристрій відразу дістане сигнал: мандрівник у часі вернувся і готовий до перельоту. І спрацює автоматика. Навіть моєї участі в цьому не знадобиться. Я так тут стою, про всяк випадок.
— А коли не він прийде на це місце? Якщо випадково корова туди зайде? — поцікавилась Аліса.
— Доречне запитання, — відповів Річард. — Якщо на це місце стане інша людина або тварина, то сюди надійде сигнал: «Об’єкт у полі дії камери не той, який полетів у минуле». І тоді установка просто-напросто не спрацює.
— Ну, а якщо його поранено, якщо він не зможе випростатися, а зможе тільки приповзти туди? — не
