Невермур. Випробування Морріґан Кроу - Джессіка Таунсенд

У своєму мовчазному пробудженні.

Родина Кроу, все ще в блаженному невіданні, дивилась, але не бачила.

Сквол із широко розплющеними очима випростався на підлозі, ніби його туди відкинуло. І дивився на Морріґан так, ніби щойно отримав дар зору.

І сама Морріґан тремтіла, шокована… чимось.

Вона знищила Переслідувачів з Диму й Тіні. Або, якщо не знищила, принаймні прогнала їх. Зараз цього було досить. Морріґан навіть не здогадувалась, як вона це зробила, як викликала світло, але в ці декілька сліпучих хвилин вона знову згадувала слова Сквола минулого літа: «Тіні є тіні. Вони хочуть бути темними».

Сквол підвівся з підлоги, і до нього нарешті повернулася мова.

— Розумієш, міс Кроу, — сказав він, обережно спостерігаючи за нею. — Ти мала би прийняти мою пропозицію, але правда в тому, що мені це не потрібне. Ти вже стала моєю ученицею, просто переживши свій одинадцятий день народження. Збори вже почалися. Дивія помітила тебе, і тепер ти залежиш від її волі.

— Що це означає? — запитала Морріґан. — Що таке збори?

— Ти народилася Дивосмітом, але якщо ти не навчишся приручати дивію, вона приручить тебе. Якщо ти не навчишся контролювати дивію, вона контролюватиме тебе. Вона палитиме тебе зсередини і зрештою… знищить. — Він похитав головою, сумно посміхаючись одним кутиком рота. — Я казав тобі: це було б милосердям — дозволити Переслідувачам з Диму й Тіні вбити тебе. Але, на жаль, ти прогнала їх, принаймні зараз. Не хвилюйся. Я привів тебе сюди цього вечора не для того, щоб зашкодити тобі. Або твоїй родині.

— Тоді навіщо ви викрали мене?

— Викрав тебе? — Здавалося, ці слова розвеселили і трохи образили його. — Я не викрадач. Це не викрадення. Це твій найперший урок того, як бути Дивосмітом. Майстер-клас від умілого вчителя. Наступний урок відбудеться, як тільки попросиш.

Морріґан похитала головою. Він жартує? Чи просто божевільний?

— Я нічого не вимагаю від тебе. Ти не можеш мене нічого навчити. — Сквол тихо засміявся і ступив у жаринки, здіймаючи вихори попелу та іскри. — Я єдина жива людина, яка може навчити тебе чогось, що варто знати. Одного разу, дуже скоро, ти прийдеш до глибокого розуміння цієї жахливої правди. Мої монстри і я переконаємося в цьому. — Він повернув головою туди-сюди, і всі сліди веселощів зникли з його чорних бездонних очей. — Тоді й побачимось, мале вороненя.

Не озираючись, він пішов довгою доріжкою з гравію, зникаючи в темряві. Останні залишки вогню тихо згасли, залишивши штори й меблі неушкодженими, а розбиті вікна цілими. Кам’яні стіни маєтку Кроу відбудувалися самі, і скалічені залізні ворота випрямилися, зачиняючись із м’яким клацанням.

Морріґан стояла посеред вітальні, тепер мирної і спокійної. Вона спостерігала за родиною Кроу, яка ні про що не здогадувалась, і відчула, як у ній розростається дивна, глибока туга за домом. Але не за цим місцем. Не за цими людьми.

Морріґан заплющила очі. Вона уявила парасольку зі срібною ручкою і маленькою опаловою пташкою, що лежить на платформі Дивополітену там, де вона випустила її з рук.

Вона зачекала. Почула свист поїзда Павутинної лінії. І поїхала додому.

Розділ двадцять шостий. Д

Спочатку Морріґан подумала, що осліпла.

— Кажу: повільно, — мовив Юпітер. Вона відчула, як він відпускає її плечі і робить крок назад. — Розплющуй очі повільно.

Вона знала, що вона в «Девкаліоні», знала, що стоїть у кабінеті Юпітера, але… це могло бути поверхнею сонця. Світ наче вилиняв. Усе навколо сяяло сонцем, сліпучим і яскравим. Якби вона подивилася вбік, то змогла б лише розрізнити свій силует у дзеркалі. Це справді те, що він бачить, дивлячись на неї?

— Не дивись занадто довго, — попередив її Юпітер.

Світло падало не з одного джерела. Воно лилося з тисяч і тисяч — можливо, мільйонів або й мільярдів — крихітних золотисто-білих світлячків, яких вона бачила в маєтку Кроу. Вони збиралися навколо, наче мікроскопічні піщинки, що ловили світло сонячного променя. Ні, не як піщинки — як щось живе. Як нічні метелики, що збиралися навколо вогню.

— Це що?..

— Дивія. Гарно, правда?

«Гарно» було не зовсім підхожим словом. Це було прекрасно, дивовижно, а не гарно. Це було щось несказанно більше. Це змушувало Морріґан відчувати суміш захоплення і передчуття, паніки і радості, вона почувалася дуже маленькою і дуже великою, їй хотілося кричати, і шепотіти, і чогось іще.

— Що воно робить? — запитала Морріґан.

— Чекає.

— На що?

— На тебе.

— Чекає, щоб я зробила що?

Якусь мить Юпітер помовчав, а тоді сказав:

— Побачимо.

Він узяв її за плечі і притиснув своє чоло до її, як він це робив зі Старійшинами на Випробувальному Показі. Тоді Морріґан не розуміла, що відбувається — що він уміє розділяти свій дар бачення з іншими людьми. Показувати їм на якусь мить те, як він бачить цей світ.

На величезне розчарування і полегшення Морріґан, світ знову став тьмяним.

Дівчинка в дзеркалі — чорнява, темноока, з горбкуватим носом — мала нормальний вигляд. Звичайний.

— Він сказав, що я така, як він. — Вона вперше сказала про цей свій страх уголос. — Це правда, так? Те, що він збирає, — це він. Дивія, що збирається навколо мене. Це означає, що я… я Дивосміт. — Вона ковтнула клубок у горлі. Вона майже відчувала на смак кожне слово.

— Так, — серйозно сказав Юпітер. — Але спробуй зрозуміти: слово Дивосміт не завжди означало щось погане чи зле, Моґ.

— Справді?

— Авжеж. Колись давно в Невермурі були часи, коли бути Дивосмітом вважалося за велику честь.

— Як у Товаристві Дивообраних?

— Навіть більше. Дивосміти були виконавцями бажань і захисниками. Вони використовували свої сили, щоб творити добро у світі. Це слово означає «коваль див» — от вони й кували дива. Дивосміт не означає монстр або вбивця — це Сквол зробив слово таким. Зробив те, чого не можна пробачити. Він зрадив своїх людей і своє місто. Зловживав своєю могутністю. Перетворив слово Дивосміт на темне й жахливе — але так було не завжди. Ти можеш змінити це, Моґ. — Він дивився на неї осяйними очима. — І зміниш. Я знаю це. Оце я й мав на увазі, коли казав, що ти не маєш дару. Ти маєш набагато більше. Покликання. І тільки ти можеш вирішити, що з цим робити. Якщо не ти, то ніхто.

Коли очі Морріґан звикли, кабінет Юпітера повільно набув чіткості — фотографії на стінах, книжки на полицях. Обличчя Юпітера, блискучі блакитні очі й заплутана борода яскраво-мідного кольору. Морріґан упала в шкіряне крісло, схрестивши ноги.

— Ви весь цей час знали, хто я, так?

Юпітер кивнув.

— А Сквол? Ви знали, що він теж надав мені