Невермур. Випробування Морріґан Кроу - Джессіка Таунсенд

— Брехун!

— Я брехун. Але не завжди, і точно не цього разу. — Він піднявся з лавки і підійшов ближче. — Ти тільки частково права. Я надіслав до тебе Переслідувачів, але не для того, щоб убити тебе.

Коли їхнє ім’я сказали вголос, пси з чорного диму вискочили з тунелю, припадаючи до землі, а за ними з’явилися мисливці на конях. Вони рухалися повільно, наче вві сні.

Морріґан позадкувала.

— Не тікай, — попередив її Сквол. — Вони люблять, коли діти тікають.

Вона заціпеніла, не зводячи погляду з Переслідувачів. Дівчинка відчувала свій пульс навіть у кінчиках пальців.

— Згоден, вони досить страшні, — сказав він, озираючись через плече. — Одні з моїх найкращих витворів. Це ідеальні машини для вбивств — безжалісні, безпристрасні. Їх неможливо зупинити. Повір, міс Кроу, якби я наказав їм убити тебе, ти б не пережила Вечоріння. Від тебе залишилася б купка попелу. Я дав їм наказ не вбити тебе, а привести.

Він посміхнувся. По шкірі Морріґан пішли мурашки. Вона могла заприсягтися, що на якусь крихітну мить побачила тінь Дивосміта на його обличчі. Чорні очі, чорний рот і гострі вишкірені зуби. Запале обличчя істоти, яка не була ні людиною, ні монстром, а кимось іншим, кого Морріґан навіть не наважувалась уявити.

— Першого разу в них не вийшло, звісно, і вони дозволили цьому огидному рудому забрати тебе на сміховинному механічному павукові. Але я знав, що більше це не повториться, бо знайшов слабке місце в роботі Павутинної лінії. Це забрало більшу частину року й спричинило кілька катастроф у Невермурі…

— Це були ви, — сказала Морріґан. Її голос тремтів. — Ті сходження з рейок. Люди постійно говорили, що це Дивосміт, і вони мали рацію. Ви вбили двох людей!

— Спроби й помилки, — сказав він, стенувши плечима. — Усе в ім’я того, щоб оточити тебе, наче загублену овечку. А тепер, маленьке ягня, час додому.

Він повернувся до неї і подав руку. Вдалині засвистів поїзд.

Морріґан знову відступила.

— Я нікуди не піду з вами.

— З усією повагою, я не згоден.

Морріґан чула звук мотора, що набирає швидкість. З глибин тунелю пролилося сріблясто-золоте світло, що ставало все яскравішим, пронизуючи стіну пітьми, утворену Переслідувачами з Диму й Тіні, доки нарешті не прорвалося крізь неї, мерехтливе й переливчасте, занадто прекрасне і жахливе, щоб дивитися на нього.

Переслідувачі розлетілися, випаровуючись у тонке повітря, а тоді з’явились на платформі, неначе торнадо, націлені на Морріґан. Чорна парасолька випала з її рук. Вони обкручувалися навколо неї, зв’язуючи своїми чорними мотузками диму й тіней, штовхаючи й затягуючи її в яскраве золоте світло поїзда Павутинної лінії.

Почувся свист. Поїзд відправлявся.

Повітря було прохолодне, Морріґан могла відчути це навіть крізь Павутиння. Біля маєтку Кроу було холодно. Газон узявся інеєм. За високими залізними ворітьми, на тлі темного неба, виднівся чорний силует будинку.

Сквол ступив уперед, з маніякальним передчуттям дивлячись на будинок.

— Зайдімо в гості?

Дивосміт уже не був безтілесною сутністю в Павутинні, що не могла впливати на речі навколо. Він повернувся до Республіки, повернувся у своє тіло і тепер насолоджувався свободою. Він клацнув пальцями, простягнув руки, і на його сигнал ворота відчинились — але ні, не просто відчинились. Вони облазили, рейка за рейкою, тверде залізо скрипіло, ніби його здирала якась невидима рука.

Пси прорвалися всередину і почали бігати навколо будинку, страхітливо гавкаючи на нього.

— Гав! Гав-гав! — загавкав Сквол у відповідь, ніби божевільний. Собаки відлетіли назад, ніби їх відкинуло, з глухим звуком приземлилися на газон і зі скавчанням побігли геть.

— Ти навіть не здогадуєшся, яка це мука, — сказав він, повертаючись до Морріґан, і гравій захрускотів у нього під ногами, — бути там, прямо в моєму місті — моєму місті, моєму любому Невермурі — і не мати змоги зробити нічого. Не мати змоги використати мої здібності, впливати на речі навколо… навіть чогось торкнутися. — Він напружено дивився вдалину. — Павутинна лінія — чудова річ, міс Кроу, кому, як не мені, це знати, адже це я її створив, але іноді вона стає в’язницею. — Його обличчя засяяло. — Дозвольте продемонструвати, як це.

Він повернувся до будинку, підняв руки, як диригент, готовий керувати оркестром, і почав.

Цеглини й камені, з яких був споруджений маєток Кроу, почали розсипатися, здіймаючи хмари пилу, роз’єднуючись, аж доки будинок дитинства Морріґан стало неможливо впізнати. Він заскрипів і розтягнувся у високий готичний собор, що страхітливо височів над нею.

— Так краще, хіба ні? — сказав Сквол, кашляючи й відмахуючись від пилу, що летів на його обличчя.

— Зупиніться, — сказала Морріґан.

— Я тільки починаю.

Коли він клацнув пальцями, темно-сірий камінь зміненого будинку почав світитися, осяяний мільйоном золотих різдвяних вогників. Це було красиво.

«Що ж, несподівано», — подумала Морріґан, підозріло дивлячись на Сквола. Він кинув на неї запитальний погляд і підняв обидві руки, ніби шукаючи схвалення.

— Це те, чого ти хочеш, міс Кроу? — Ще одне клацання пальцями, і з найвищого шпиля виріс флагшток із чорним прапором, на якому було зображене обличчя Морріґан, що гордо тріпотіло від поривів вітру. — Тому ти обрала того хвалькуватого дурня з його Товариством Дивообраних, арахніподом та зістрибуванням з даху на Світанні?

Він клацнув пальцями ще раз, і на даху з’явилась яскрава неонова таблиця, на якій величезними яскравими літерами було написано «Ласкаво просимо до Морріґанленду».

Морріґан могла б засміятись, якби не була така налякана. Езра Сквол, найбільший негідник на світі, щойно перетворив будинок її дитинства на парк розваг імені Морріґан Кроу.

Він повернувся до неї.

— Гарно і яскраво, але беззмістовно. Саме такий і Юпітер Норт. Він тобі все ще не розповів?

— Не розповів про що?

— Ні, звісно, ні. Але у твоїй милій маленькій голівці є трохи мізків. Ти повинна була здогадатись. — Говорячи це, Сквол змахнув пальцями, і з фонтанів бризнули струмені води, що замерзли в повітрі, наче льодяні скульптури. Він навіть не дивився в той бік. Морріґан не була впевнена, чи він узагалі помічає, що робить. — Скажи мені, Морріґан Кроу, чому я запропонував тобі стати моєю ученицею?

Морріґан ковтнула клубок у горлі.

— Не знаю.

— Дурниці, — м’яко сказав він. Сквол підняв руку і зробив знак у повітрі. Неонова вивіска й різдвяні вогники потьмяніли та зникли. Шпиль почав осипатися. Декілька сірих каменів упали на землю. — Скажи мені.

— Не знаю, — повторила вона. Вона відскочила вбік, і на місце, де вона стояла, упала велика кам’яна брила.

— Подумай.

А вона не могла. Маєток Кроу обвалювався прямо в неї на очах. Зовнішні стіни перетворилися на купи пилу та уламків, відкриваючи тепло