Рiднi дiти - Оксана Дмитрівна Іваненко

— Світланочко, то була твоя тьотя в концтаборі, а не мама. Твоя мама жива, і тато живий, вони живуть у Ленінграді, і мама надіслала листа і свою фотографію. У тебе велике щастя, Світланочко!

Світланка дивилася, і очі у неї ширшали, і ротик розкрився здивовано. До неї ще не доходило нічого. У дітей знаходилися батьки, писали, приїздили і забирали дітей, але вона з Тонею ніколи про це й не думала. Вони ж знали, що матерів їхніх закатовано. Вона глянула на картку — там була молода, весела, красива жінка, зовсім як на малюнках кіноактриси, і підписано було великими літерами: «Твоя мама Зося».

— Яка красива! — прошепотіла Світланочка, але до неї ще не доходило — це її мама, її рідна мама! У неї є мама! Але їй раптом так захотілося, щоб це насправді було так — щоб ця красива жінка була її мамою.

— Вона приїде за тобою на канікули, і ти поїдеш до неї в Ленінград. Ти напишеш сьогодні листа своїй мамі.

— Я напишу, щоб нас удвох з Тонею забрала,— раптом зраділа Світланка. — Я побіжу покажу їй картку, вона вже не заразна!

— Біжи, біжи,— дозволила Марина Петрівна, розуміючи, що лише з Тонею Світланка зможе отямитися. І раптом, коли Світланка вибігла, Марина Петрівна приклала руки до щік, ніби її щось вразило. Як сприйме це Тоня?

Коли б вона бачила, як Тоня схопила цю картку, як у неї одразу губи склалися в усмішку, з яким захопленням розглядала вона ці загнуті вгору вії, кучері, берет! За хвилинку дівчинка була вже палко закохана в «маму Зоєю».

Листа увечері писали, звичайно, вдвох, а святкував, як завжди в таких випадках, увесь дитячий будинок.

— Моя мама жива і тато живий, і ми з Тонею поїдемо в Ленінград! — повідомляла всіх Світланка, і діти всі дуже раділи, трошки, але одверто заздрили — до рідних тата й мами! І аж нітрохи не дивувалися, що поїдуть разом — Світланка з Тонею.

А як могло бути інакше?

* * *

А як могло бути інакше?

Це було так просто і ясно для Світланки, і, звичайно, вона й уявити не могла, як насправді приймуть це мама Зося і тато.

«Мама Зося» цвіла від щастя і вже не знала, як догодити чоловікові за таке ставлення до дочки. Він сам запропонував: — Мала ж, напевне, не пам'ятає свого батька, ну то й не кажи їй нічого.

Вони вдвох читали старанно виведені рядки, і матері все ще не вірилося, що це пише її Світланка, ота пухнявенька кучерява білява лялька.

«Зі мною тут завжди Тоня. Ми ще з концтабору вдвох, і спали там вдвох, і вона поїде зі мною в Ленінград, бо ми дали слово не розлучатися, і що ми сестрички»,— писала Світланка. І підпис був: «Ваші Світланка і Тоня».

— Яка це Тоня? — спитав чоловік. — Що за сестричка? Зося, усміхаючися, знизала плечима.

— То якісь дитячі вигадки,— сказала вона,— мабуть, її найближча подружка. Знаєш, у дівчаток завжди якісь фантазії, клятви, дружба до гробу, таємниці. Досить з нас і однієї донечки, правда? А синок у нас уже є.

І вона ласкаво пригорнулася щокою до чоловіка.

Але у чоловіка лице не проясніло. Чому взагалі воно похмурнішало, коли вони читали листа?

Він хотів їй щось сказати, та змовчав. Зося побачила, що щось вразило чоловіка. Вона заметушилася по кімнаті, почала збирати на стіл сніданок, щось говорила, розповідала, щоб розважити його. Може, він все-таки незадоволений? Чом він замовк? Та чоловік замовк зовсім не тому, чого боялася Зося. Його вразили слова: «Ми ще з концтабору вдвох...» Бідні малята... їхнє свідоме дитинство почалося в фашистському концтаборі. О, він знає, що це таке! Адже він був там кілька днів полоненим і лише чудо допомогло йому втекти, хоча він і поплатився ногою.

Він змовк, щоб не говорити про це з Зосею, щоб не роз'ятрювати її материнської рани, адже він ніколи не забуде, як вона плакала перші дні, коли дізналася, що Світланка жива.

Коли Зося пішла на роботу, він знову прошкандибав до стіни, де вона повісила картку обох дівчаток, і знову почав пильно вдивлятися, як це робив уже не раз.

Ні, на личку Світланки вже не було слідів ніякого жаху. І до чого ж вона була схожа на Зосю!

Звичайно, він любитиме її, як і Світика, адже її батько — його бойовий товариш, його фронтовий брат, хоч вони, може, були й далеко один від одного, на різних фронтах Вітчизняної війни. А хто батьки цього темноокого тоненького дівчатка з таким глибоким, проникливим поглядом?

— Спали разом у концтаборі... — прошепотів він. — Сестрички... — Він добре знає, що це значить! А от життя вас і розлучить, сестрички!

І раптом він почув невловимий жаль до цього дівчатка, що так ніжно поклало ручки на плечі Світланки, і з ненавистю глянув на свій обрубок ноги, на костури. Адже все тягне Зося. Він інвалід, ще не пристосувався до життя, не оволодів спеціальністю, бо весь час хворіє. Його вклад — лише його інвалідська пенсія. Яке право має він сказати Зосі:

— Візьмімо і цю дівчинку. Вони вдвох виросли в концтаборі, вони вдвох спали там десь під нарами і