Дракон із шоколадним серцем - Стефані Берджіс
Бо справжніх друзів геть ніхто
Не годен розлучить.
Кохання справжнього вогонь
Не згасне ні на мить…
Та ну?
У глибині мого людського горла народилося гарчання.
А от спробуйте лишень перетворитися на представника іншого виду — і побачите, як швидко ваші друзі накивають п’ятами, людці!
Стукіт копит і отой недоладний спів наближалися, я обхопила себе за плечі й озирнулася глянути, хто ж це там їхав.
Йо-о-о-ой.
Я жадібно позіхнула, шлунок мій забурчав іще гучніше. Копитами цокотів здоровенний білий кінь — від самого погляду на нього в мене аж слинка побігла. Якою чудовою поживою він став би для дракона!
Людці, що сиділи в нього за спиною, виявилися також вельми вгодованими, у якомусь темно-зеленому лушпинні. Таке саме зелене рядно вільно теліпалося в них на головах. Я досі в очі не бачила жодного дракона, луска в якого була б однобарвна, але, можливо, ці люди сподівалися, що їх сприймуть за дерева?.. Якщо й справді так, то вони надто вже голосно поводилися, щоб цей їхній підступ спрацював. Людці сиділи високо у скрипливій тарадайці,[4] але навіть скреготіння її коліс і стукіт конячих копит не здатні були заглушити їхній недоладний спів.
І цієї миті вони мене помітили.
— Йой! Лишенько! Йой! — Жінка схопила чоловіка за руку. — Фрідріху, поглянь лишень, та це ж дівчинка! Стривай-но! Зупини!
«О, так, — погодилася я мовчки. — Зупиніть уже цей спів!»
Але людці не просто припинили співати. Чоловік смикнув за ремінці, які тримав у руках, і кінь встав лише за два фути[5] від мене, підозріливо форкаючи.
Ото вже прикрість — мати оці от дрібні й тупі людські зуби!
Але всередині я й досі лишалася драконом, і саме це було найважливішим. Я закинула голову й зустрілася очима з конем, щоб дати йому зрозуміти: так, у нього є всі підстави бути підозріливим. Я хижак. От мала б зараз свої пазурі, от могла б дихати вогнем, і цей кінь став би просто чудовезним сніданком — найкращим, що я його мала за все життя!
— Йой, бідолашне дитя!
От халепа! Мені треба було краще пильнувати отих почвар у коня за спиною. Я з жахом відсахнулася, але було запізно. Людська самиця вже зіскочила з бідарки й обхопила мене руками. Вона притиснула моє обличчя до своїх пухких грудей так, що я мало не задихнулася.
— Та погляньте лишень на неї! Вештається по цій глушині сама-самотою! Повірити не можу! Фрідріху, ти диви, у неї навіть взуванки немає! А їй же хіба дванадцять, не більше! Вона саме те, що ми шукаємо!
Взуванка? Що воно таке — взуванка? І як вони могли взнати, що мене треба шукати? Адже навіть я сама не могла передбачити, що тут опинюся!
Але поставити їй ці запитання я не змогла б, навіть якби захотіла. Рот мій виявився притиснутим до її ворсяного зеленого лушпиння, а руки — до боків.
— Мфр-фр, — спробувала я виголосити щось крізь затиснуті губи. — Фрм-мр!
— Та ти змерзла! — вигукнула жінка. — Глянь-но, Фрідріху, вона змерзла! У неї немає нікого, хто міг би про неї подбати! То ми зробимо їй ласку, так? Ми ж не можемо її отак просто тут покинути? Ні, ні, ні, твоя правда. Так воно достоту буде нам усім на краще.
А хіба Фрідріх щось сказав? Усе, що я аж дотепер від нього почула, — це придушене зітхання. Він і далі сидів собі на високому передку бідарки, зосереджено дивлячись в інший бік. Але моя поневолювачка подалася вперед, наче він уже погодився з нею, і потягнула мене до їхньої чортопхайки. На ходу вона стягнула із себе зелене лушпиння й накинула його мені на плечі. Укривачка тягнулася аж до землі, огортала мене і була така тепла, що мені забракло духу скинути її з себе.
Проте я вперлася закривавленими ступнями в землю й відштовхнулася руками від бідарки, перш ніж людська самиця встигла підхопити мене й запхати до неї.
— Зачекайте!
— Зачекати? — Жінка закліпала очима, рот її набув обрисів літери «О». — Бач, Фрідріху, вона засмучена! Чому вона така засмучена? Може, вона налякана? А чи?..
Фрідріх так і не подарував нас жодним поглядом, але його обличчя скривилося під густим сірим смухом, наче від болю.
— Ґрето, а давай-но…
Але мені не треба було, щоб хтось говорив за мене.
— Я нікого й нічого не боюся!
Я виструнчилася на повний зріст і звела очі на жінку, яка мене схопила.
— І куди це ви намірилися мене забрати? Та я навіть не знаю, чи в правильному напрямку ви їдете!
— У правильному напрямку? — перепитала жінка. — Та ти ж сама-самісінька серед гір! Хіба звідси можна рухатися в хибному напрямку?
Аж тут уперше озирнувся Фрідріх.
— А це правильне запитання, Ґрето. — Він кивнув мені зі свого місця на передку. — Куди це ви прямували, юна леді?
Я гордовито випнула підборіддя.
— Я йду до великого міста, — мовила я. — Хочу знайти собі там заробіток.
— Ти хочеш працювати? — спитала Ґрета. — Ну хіба ж це не дивовижно? Розумієш, у нас є для тебе просто чудове місце! — Вона аж засяяла. — От повіриш чи ні, ми оце щойно залишилися без покоївки. Ця дівчина була така нерозважна й корислива — справжнісіньке міське дівчисько та й годі! Вона вимагала, щоб їй платили за кожну дрібничку, до якої вона руці доклала, постійно скиглила, що їй треба вільні днини… Ач, вона мені просто серце розбила своєю невдячністю, от слово честі! Розбила, еге ж, Фрідріху?
Фрідріх так закотив очі, що я аж позадкувала. Це в людей що, попереджувальний сигнал такий? Може, він збирається на мене накинутися?
Ґрета, утім, наче цього й не помітила. Вона дивилася на мене, а не на нього.
— І от нам стрілася ти — щоб посісти її місце! Просто диво якесь! — вигукнула вона ущасливлено. — Це й справді Божий промисел! Ми приймемо тебе до нашого будинку, наче рідну дочку, і ти зможеш куховарити, прибирати й робити всякі дрібниці — усе, що буде потрібно! — і, певна річ, нам не доведеться тобі нічого платити, еге ж? Адже, якби ми полишили тебе тут, ти померла б від голоду, отже…
— Жодного прибирання! — мовила я твердо.
Фрідріх припинив заводити очі, але я крадькома пильнувала його, просто про всяк випадок.
— І я не буду ніякою покоївкою, хай там що це означає. Я буду підмайстринею. А
