Дракон із шоколадним серцем - Стефані Берджіс
Тепер я крутилася й вигиналася, аж допоки в око не впала якась зламана гілляка, що лежала неподалік. Те що треба! Я чула про драконів, які навчилися пересуватися лише на трьох лапах. Якщо вони це подужали, то і я зможу.
Скрегочучи зубами й накульгуючи, я рушила вгору пагорбом.
За двадцять хвилин я викинула костур і далі пішла — не надто легко, але доволі вправно — на своїх двох, запалених і зранених ногах.
За півгодини масивна тінь промчала наді мною. Я закинула голову так сильно, що в шиї аж щось обурено захрускотіло.
Еге ж!
Там, де мало бути саме блакитне небо, що звільна темнішало, я побачила щось неозоре, червоно-золоте, що промчало низько-низенько, мало не чіпляючи верховіття дерев.
Цей візерунок луски я впізнала б де завгодно.
— Дідусю! — щосили закричала я.
Я застрибала, відчувши в людських ногах м’язи, про існування яких раніше не здогадувалася. Відтак несамовито замахала руками, і в голові аж запаморочилося від полегшення.
— Дідусю, це я!
Його голова, яка звідси здавалася ще більшою, ледь схилилася.
Одне величезне золоте око сфокусувалося на мені, яка й досі щосили підстрибувала.
— Дідусю! — знов загорлала я.
Він зібрав крила, зробив коло і… полетів в іншому напрямку.
Я аж рота роззявила від здивування, не ймучи віри власним очам.
— Агов! — гукнула я. Нахилилася й схопила каменюку з долоню завбільшки. — Повернися!
Я щосили жбурнула в нього каменем. Авжеж, той не завдав йому шкоди. Він просто до нього не долетів. Але моя витівка привернула його увагу, а я саме на це й сподівалася.
Драконяча шия вигнулася, мінячись усіма кольорами. Дідо роззявив величезну пащу.
Я притисла обидві руки до свого малесенького людського рота.
— Ді…
Полум’я вихопилося з його пащі здоровенною вогняною кулею й ринуло просто на мене.
Моє нове тіло відреагувало швидше, ніж розум. Я перекидьки впала на землю й скрутилася клубочком, притиснувши голову до грудей, згорнувшись кулькою. Полум’я обпекло мені спину й зникло. Я лежала знерухоміло, дочікуючись, поки в мене вгатить наступна вогняна куля. Без луски я б за мить перетворилася на попіл.
От зараз, зараз…
Чекайте-но. Це ж скільки вже часу минуло?..
Дуже обережно й боязко я розплющила очі. Звільна звела голову. Ген далеко вгорі я побачила дідусеву тінь. Він летів геть. І навіть не зважив за потрібне озирнутися.
Я дивилася йому вслід.
Він намагався мене спалити!
А потім покинув мене тут!
Члени родини ніколи одне одного не кидали.
Дракони захищали свої скарби й своїх дитинчат, навіть ціною власного життя. І не мало значення, хай там скільки я нарікала на занадто владних дорослих своєї гори, я знала, відчувала кожною клітинкою свого єства, що вони зроблять усе — геть усе! — щоб мене врятувати.
Аж тоді…
Моє людське горло якось судомно стиснулося, а потім ще раз… наче в ньому застрягло щось жахливе… і, схоже, цим жахливим була страшна правда.
Я ж уже не була їхнім дитинчам, так?
Я дивилася на дідів силует, який дедалі зменшувався й зменшувався, зникаючи вдалині. Синці й подряпини вкривали мої м’які, слабкі кінцівки, кожен дюйм[3] тіла аж знемагав від болю.
Я точно знала, що побачив дідусь, коли на мене глянув. Вогняна куля — то було тільки попередження. Він не став би завдавати собі клопоту й насправді вбивати оте дошкульне людське створіння, поки воно не утне щось справді зухвале й загрозливе, наприклад… Наприклад, допоки воно не поткнеться до родинної печери…
Глибоко зітхнувши, я насилу звелася й сіла на тверду землю своєю ніжною дупцею, скулившись та обхопивши коліна руками. Повітря було прохолодне, небо темнішало. Сильний вітер, що здійнявся в горах, куйовдив довгий смух у мене на голові, кидав його мені в обличчя, а вразливу, позбавлену луски шкіру брали сироти. Куди не глянь був гірський схил — так само, як і чотири години до того, коли я щойно вирушила назустріч великій пригоді. Але тепер я нарешті збагнула, що не зможу повернутися додому.
Розділ четвертий
Без свого полум’я я навіть ватру розкласти не мала змоги. Єдине, що спроможне було захистити мене від холоду тієї ночі, — це скеля та власні жахливі думки… а ще мій шлунок, що нестримно бурчав.
Там, у середині гори, Яспис, матінка, дідусь і тітоньки спали собі на затишних кучугурах золота й самоцвітів, і теплий дим цівками струмів з їхніх ніздрів. Щоразу, коли уявляла собі, як солодко вони сплять, я гарчала… але хіба тому, що гарчати все ж таки ліпше, ніж скиглити.
Досі мені жодного разу не випадало почуватися такою маленькою й жалюгідною.
Але, якщо вже на те пішло, утрачати власну родину мені також досі не випадало!
Коли нарешті стало розвиднюватися, я вже геть зморилася від власних страждань. Напередодні увечері я бавилася тим, що кидала камінці схилом — тисячі камінців, аж допоки мої жилаві людські м’язи не запекли від утоми. Потім упродовж кількох годин я відчувала, що з моїх крихітних людських очиць тече якась химерна волога, і лежала, скоцюрбившись, на холодній землі, поступившись власній слабкості, — у темряві, де ніхто не міг стати свідком мого приниження.
Але тепер по всьому. Годі! Я кліпнула, скидаючи зі зболілих очей останню краплину цієї дошкульної вологи, а тоді звелася, люто загарчавши. Хіба ж драконові годиться згортатися грудочкою й визнавати себе переможеним лише тому, що трохи не пощастило? Хай собі моя родина вважає, ніби я не здатна вижити на самоті, — але я їм доведу! Я доведу всім, включно з отим брехливим підступним харчемагом, яка насправді сильна! Я спущуся з цієї гори, знайду собі заробіток, хай там що воно є, і їстиму стільки шоколаду, скільки захочу… завжди!
Спустившись схилом, я опинилася на широкій ґрунтівці, яка прорізала зелені, порослі лісом підніжжя пагорбів. Аж раптом за спиною пролунав цокіт копит.
Мої м’якенькі, незахищені ступні були вже такі змордовані, що кожний новий крок завдавав болю, і, щоб змусити себе йти, мені доводилося напружувати всі м’язи. Я навіть не одразу зрозуміла, що розмірений стукіт наближається. Але, щойно почула пісню, яку завзято виводили два голоси, я мимоволі зіщулилася.
Тільки не це, знову та от пісня про довгий шлях! Досі від неї в мене були самі негаразди!
Ба гірше, тепер, коли я розібрала більшість слів, виявилося, що сенсу в них іще
