Гаррі Поттер і келих вогню - Джоан Роулінг
- Послухай, - промовив Гаррі, - я не підкидав свого прізвища в Келих. Це зробив хтось інший.
Рон здивовано звів брови.
- Але навіщо?
- Не знаю, - знизав плечима Гаррі. Він відчував, що відповідь «щоб мене вбити» прозвучала б дуже театрально.
Ронові брови піднялися так високо, що ледь не сховалися під чубом.
- Усе гаразд, мені ти можеш сказати правду, - промовив він. - Якщо не хочеш, щоб знали всі інші, то нехай, але я не розумію, навіщо тобі брехати? У тебе ж через це чемпіонство неприємностей не було! Ота подруга Гладкої Пані, Віолетта, вже всім розстрекотала, що Дамблдор дозволив тобі брати участь у турнірі. Приз - тисяча ґалеонів! І ще тебе звільнили від річних іспитів...
- Я не підкидав свого прізвища в той Келих! - почав уже сердитися Гаррі.
- Ага, нехай, - проказав Рон не менш скептично, ніж Седрик. - Хоч зранку ти казав, що зробив би це вночі, щоб ніхто не побачив... Я не дурень.
- Але добре ним прикидаєшся, - буркнув Гаррі.
- Так? - перепитав Рон, і на його обличчі не залишилося й сліду усмішки. - Лягай спати, Гаррі, бо завтра доведеться вставати вдосвіта - фотографуватися чи інтерв'ю давати.
Він засунув запонами своє ліжко, а Гаррі так і залишився стояти коло дверей, втупившись у темно-червоний оксамит, за яким лежав один з небагатьох, хто мав би йому повірити.
- РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ -
Звірка чарівних паличок
Коли Гаррі прокинувся в неділю вранці, то не зразу пригадав, чого йому так прикро й неспокійно. А тоді на нього накотилися спогади вчорашнього дня. Він сів на ліжку й відхилив запону, збираючись поговорити з Роном, щоб примусити Рона йому повірити - але Ронове ліжко було порожнє. Він, мабуть, уже пішов снідати.
Гаррі вдягнувся й зійшов гвинтовими сходами у вітальню. Щойно він там з'явився, як ті учні, що вже поснідали, заплескали в долоні. Йому відразу розхотілося йти до Великої зали й зустрічатися з рештою ґрифіндорців, що ставилися до нього як до героя. Але інакше він мав би залишатися тут у товаристві братів Кріві, що вже розмахували руками й кликали його до себе. Тож Гаррі рішуче попрямував до портрета, відхилив його, заліз у отвір і наштовхнувся на Герміону.
- Привіт, - сказала вона, тримаючи загорнеш в серветку грінки. - Це тобі... Хочеш прогулятися?
- Гарна думка, - вдячно відповів Гаррі.
Вони зійшли по сходах, швидко перетнули вестибюль, навіть не зазираючи до Великої зали, і незабаром уже простували галявиною до озера, де, віддзеркалюючись у темній воді, стояв на якорі дурмстрензький корабель. Ранок був прохолодний, вони йшли, не зупиняючись, і Гаррі переповів Герміоні все, що було, коли він учора вийшов з-за ґрифіндорського столу. На його превелику радість, Герміона сприйняла цю розповідь без недовіри.
- Авжеж, я й знала, що ти не подавав своєї кандидатури, - сказала вона, коли він описав сцену, що відбулася в бічній від зали кімнаті. - Барто було глянути на твоє обличчя, коли Дамблдор прочитав твоє прізвище! Але питання в тому, хто підкинув записку? Бо Муді має рацію, Гаррі... не думаю, що це міг зробити хтось із учнів... вони б нізащо не зуміли перехитрити Келих, або переступити Дамблдорову лінію...
- Ти Рона не бачила? - перебив її Гаррі.
Герміона завагалася.
- Е-е... так... він був на сніданку, - зізналася вона.
- Він і далі вважає, що я подав кандидатуру сам?
- Не думаю... не дуже, - почала плутатися Герміона.
- Що означає - «не дуже»?
- Ой, Гаррі, невже тобі не зрозуміло? - розпачливо вигукнула Герміона. - Він заздрить!
- Заздрить? - недовірливо перепитав Гаррі. - Чому заздрить? Йому що, закортіло перед цілою школою мати ідіотський вигляд?
- Слухай, - терпляче пояснила Герміона, - ти ж добре знаєш, що загальна увага постійно прикута до тебе. Я розумію, що твоєї вини тут немає, - швиденько додала вона, бо Гаррі вже розлючено відкрив рота, - знаю, що ти цього не просипі... але ж... Рон удома весь час мусить рівнятися на братів, а ти його найкращий друг, і ти дуже відомий... він завжди залишається збоку, коли тебе хтось бачить, і він з цим мириться, ніколи нічого не каже, але вчорашнє - то, мабуть, була остання крапля...
- Чудово, - з гіркотою сказав Гаррі. - Просто чудово. Передай йому, що я був би радий хоч зараз з ним помінятися. Скажи, що я готовий... Хоч куди б я пішов, усі витріщаються на мого лоба...
- Нічого я йому не казатиму, - відмовилася Герміона. - Сам скажи, так буде найкраще.
- Я за ним бігати не буду. Нехай нарешті подорослішає! - так голосно крикнув Гаррі, що з сусіднього дерева тривожно знялося кілька сов. - Може, він повірить, що мені з цього мало радості, коли я скручу собі в'язи або...
- Це не смішно, - тихенько сказала Герміона. - Анітрохи не смішно. - Видно було, що вона надзвичайно стривожена. - Гаррі, я подумала... знаєш, що нам треба зробити? Негайно, відразу, як повернемося до замку?
- Знаю. Дати Ронові доброго копняка нижче спини...
- Написати Сіріусові. Мусиш розповісти йому про все, що сталося. Він просив, щоб ти тримав його в курсі всіх подій у Гоґвортсі... він ніби передбачав, що станеться щось подібне. Я маю з собою перо й пергамент. ..
- Перестань, - заперечив Гаррі, озираючись, чи ніхто їх не підслуховує. Але довкола було безлюдно. - Він повернувся, бо заболів мій шрам. Якщо ж я йому скажу, що хтось подав мою кандидатуру на Тричаклунський турнір - він одразу примчить прямо в замок.
- Він волів би, щоб ти сам йому сказав, - суворо обірвала Герміона. - Бо він і так про все довідається...
- Як?
- Гаррі, такого не приховаєш, - дуже серйозно сказала Герміона. - Це відомий турнір, і ти відомий. Я здивуюся, якщо в «Щоденному віщуні» й досі нічого не з'явилося про твою участь у змаганні... про тебе написано майже в усіх книжках про Відомо-Кого... а Сіріус хотів би почути про це від тебе, я в цьому переконана.
- Добре, добре, я йому напишу, - погодився Гаррі, кидаючи в озеро недоїдену грінку. Вони дивилися, як з води вигулькнуло велике щупальце і затягло її вглиб. Тоді повернулися до замку.
- А чию послати сову?
