Бабусі також були дівчатами - Євгенія Анатоліївна Кононенко

— Ой, покажи!

— Таке не показують!

— Але ж ми подруги! Покажи!

— Не покажу!

— Просто в тебе немає листів від хлопців, тому й не хочеш показувати! Хочеш подивитися мою мобілку з есемесками? Дивися, що мені написав Костик! А це Вітька! Дивися, ти ж моя подруга!

Зрештою, до Аліси в Лізи й справжніх подруг не було. У дитячий садочок вона не ходила, сиділа з Марусею. Її б і до молодшої школи не пустили, дотримали б до гімназії, але так не можна було. Справжніми друзями Лізи були тільки книжки. Уже кілька років вона вечорами ставить улюблений диск і робить уроки. І читає, читає. І за книжками забуває про своє невеселе самотнє життя. Адже в гімназії в неї нібито є офіційна подруга Саша Парфенюк, також відмінниця й олімпіадниця, але то не подруга, а суперниця. Дівчата радіють не успіхам, а лише поразкам одна одної. Та й розмовляють між собою лише про навчання. Нова хімічка пояснює значно гірше… Ти ходитимеш на факультатив із чеської мови?.. Ні, в мене саме тоді гурток із наукової журналістики… І лише з Алісою Ліза вперше може поговорити просто про життя. Адже, крім навчання, навіть у чотирнадцятирічної відмінниці є ще й життя.

Утім, Аліса не завжди говорила те, що було приємно слухати.

— Тобі добре, у тебе велика квартира й нормальні батьки. Ти можеш собі дозволити навіть залишитися старою панною. Бо в чужий дім тебе не відпустять, а сюди привести тобі дозволять лише якогось принца. А де його взяти?

Мені ж треба буде влаштовувати своє життя в цьому жорстокому світі, — Аліса витягала з косметички, яку завжди мала при собі, туш для вій із підкручуючим ефектом і вкотре підмальовувала свої незрівнянні вії. А потім майстерно наводила стрілки олівцем «мокрий асфальт», які увиразнювали її й без того величезні очі.

— Щоб мати класного хлопця, треба самій бути класною дівчиною. В чотирнадцять років уже треба знати свій стиль. Треба знати, хто ти — жінка-дівчинка чи дівчинка-жінка? Чи ти дівчинка-фея, чи спортивна дівчина? Спортивний стиль тобі, Лізо, однозначно не пасуватиме. До твоєї довгої коси та до твоїх прищиків між брів. Але тут іще важливо, якому хлопцеві ти хочеш подобатися. Іноді ти розробляєш свій стиль, щоб увійти в ті кола, де обертається твій хлопець. Якби я знала твій напрямок, то могла б тобі допомогти з креативом. Але ти мені так і не сказала: хлопці якого типу вчаться у вашій гімназії? На кого варто орієнтуватися? У чотирнадцять років уже треба знати, чого ти хочеш від життя…

У свої чотирнадцять років Ліза знала, що хоче великого кохання. Такого, щоб прогулювати уроки, щоб закинути подалі підготовку до міської олімпіади з англійської мови, втекти на Замкову гору… І нехай це кохання прийде зарано, як до тої невідомої Лізи, пожовклий лист до якої невідомо як опинився серед паперів небіжчиці Марусі! Аби не запізно, як до мами. Адже, якби не тато, із яким її свідомо знайомили, бо аспірантка Оля засиділася по бібліотеках — Маруся розповідала їй про це за той тиждень! — ще невідомо, чи не перетворилася б вона на ще одну прокурену Анжелу!

Та головне, що усвідомила Ліза, вкотре перечитуючи ті пожовклі листи до невідомої Лізи від невідомого одесита Валерія: якщо прийде направду велике кохання, не треба розробляти у стилістів необхідний макіяж, не треба підбирати одяг за журналами. Проте Аліса не заспокоювалася, пропонуючи Лізі то пасту від прищиків, то агресивно намагаючись розплести їй косу і підрізати чубчика.

І тоді, щоб зійти з цієї болючої теми, Ліза показала Алісі один із тих листів:

Дорога Лізо!

Я вже надіслав тобі два листи, це — третій. А ти все не відповідаєш мені. Що сталося? Ти ж добре знаєш, що ні дзвонити, ні, тим паче, приїхати, попередньо не списавшись із тобою, я не можу. Одна надія — дочекатися твого листа. А ти все не пишеш. Що це може означати, Лізо, люба моя? Я вже знав: я надсилаю тобі листа, і відповіді треба чекати тиждень. Я відповідаю тобі відразу, і ти відповідаєш мені. Раніше завжди було так. А тепер минуло вже три тижні, а від тебе нічого немає. Я думаю про найстрашніше, Лізо, люба моя! Може, ти захворіла, чи з тобою щось сталося — може, зламала ніжку, таке іноді трапляється навіть із дівчатами. Моя двоюрідна сестра зламала ногу напередодні свого весілля, яке довелося відкласти. А поки їй зняли гіпс, весілля розладналося…

— Це тобі лист? — захоплено спитала Аліса, повертаючи Лізі пожовклий клаптик.

— Хіба ти не бачиш, це дуже давній лист? — Ліза була здивована, що нібито розумна Аліса не помічає очевидних речей.

— Так, хто б це зараз писав паперового листа, — визнає свою помилку Аліса. — Всі спілкуються через електронку, «контакт» або «аську».

Ну, чи пишуть «есемески». А на папері надсилають хіба повістки до суду.

Лист на пожовклому папері у старому конверті з маркою «Пошта СССР» за 3 копійки. Зі штемпелем міста Одеси. Одержувач — якась загадкова Ліза Королько, яка проживала за їхньою адресою. Адреса відправника — вулиця Бебеля в Одесі. Номери будинку й квартири, які нічого не можуть сказати тим, хто в Одесі не бував. Та й вулиця Бебеля — її Ліза на карті Одеси в Інтернеті не знайшла…

— То це не тобі? — перепитує Аліса, ще раз перечитавши листа. — А де ж ти тоді його взяла?

— Він був у паперах Марусі, в кімнаті якої ви живете. У кутку стоїть комод, він був зовсім порожнім, коли ви заселялися. Там лежала Марусина білизна, бабуся її всю викинула, навіть на ганчірки дерти не хотіла. А цей лист я взяла раніше.

— Від кого ж цей лист, Лізко?

У добрий час узяла Аліса з Марисиної шухляди ці конверти, написані гарним чоловічим почерком і надіслані з Одеси до Києва. І в добрий час показала вона їх своїй подрузі Алісі.