Женя і Синько - Віктор Семенович Близнюк

— Що ти робиш? Навіщо дитину б’єш? — застогнав Андрон Касянович, адресуючись до зятя, і, обкутаний рушником, спробував був підвестись.

— А ви лежіть там! Ви краще лежіть мовчки! — повернувся з перекошеним обличчям розлютований Кущолоб і кинув на діда нищівний погляд. — Це ваша робота! Ваше виховання! Ви потурали! Ви довели всю сім’ю до ганьби й позору!

Натоптаний низькорослий чоловік увесь побагровів і обрушив на діда цілий шквал убивчо-злих, жорстоких, роздратованих слів. У сліпому гніві не помічав того, що старий вгруз у подушку, геть приголомшений, напівмертвий, що очі у нього заклякли, а на обличчі застиг вираз скорботного й непорозумілого здивування: за що мені така дяка? За які гріхи?

Дівчина закінчила п’ятий клас. Хіба це не подія? І не просто закінчила, а перейшла у шостий (чуєте: в шостий!) з похвальною грамотою. Отож дома не обійшлося без «Київського» торту, без вечірнього чаю, де говорилося про канікули, про Маньківку, про те, що, можливо, гуртом поїдуть у Крим або на Кавказ («На Кавказ! На Кавказ! — застрибала дівчина. — Туди, де Лєрмонтов був»).

А під кінець вечері Галина Степанівна мовила:

— Ну йди, Женю, прогуляйся на вулиці.

Ні, то треба було чути, як воно вимовилося: «Йди прогуляйся». Спокійно, стримано, як про щось абсолютно звичайне. «Прогуляйся!» Так говорять тільки дорослій людині, цілком самостійній, котрій до того ж надано повну волю дії.

Чудово! В такий вечір саме прогулятися.

Женя покрутилася перед дзеркалом і пожалкувала, що недавно зробила коротку стрижку. Ні, спортивна зачіска їй не личить. Це й дівчата в класі кажуть. Треба відпускати косу. Бо, по-перше, без коси якось підкреслено відстовбурчуються вуха. Вуха, звичайно, кругленькі акуратні, але краще б їх приховати. А по-друге, зовсім відкривається худа, тонка шия, і обличчя тонке й вузькувате, а очі великі, широко розплющені, і тому вигляд у неї не те що витрішкуватий, а трохи наче здивований. От якби коси... І Женя уявила себе з білим бантом у довгій косі, а ще у світлій блузці, в чорній спідничці з поясом, у білих туфликах. Гарно! Можна було б узяти на руку кофтину, бо вечорами на вулиці досить прохолодно. І гукнути б йому: «Не сердься. Гайда трохи прогуляємось...»

На мить уявила: теплий вечір, каштани, і йдуть вони вдвох... з «генералом». Поруч. Тихо пирхнула, затулила губи долонею. Ні, таки смішно — парочка! Вигадки це!

А поки що... Женя глянула в дзеркало на вухасту дівчину в шкільному коричневому платті й сказала собі: «Нічого! Сьогодні й так буде».

Взяла кофту, легенько помахала батькам: «Салют!» А батьки стояли в дверях і з острахом, з радісним здивуванням поглядали на дочку: «Оце вона вже така? Господи, коли воно виросло, наше дитя?»

Дитя, підморгнувши Цибулькам, зацокотіло підборами по сходах.

Був кінець травня, найкраща пора в Києві, коли надворі тепло й зелено, коли все вечірнє місто, від сивих напудрених бабусь і до юних фей та бородатих студентів, висипає на вулиці. Молодь суне гуртами, веселими компаніями, взявшись попідруки, їй тісно на тротуарі. Чути вибухи сміху й бренькіт гітар. Йти самій у цьому гомінкому натовпі, йти сиротою, осторонь від людей, від розмов, від жартів... Ні, знаєте, стає якось не по собі, туга охоплює серце, ти наче сам у світі, і хочеться когось поруч — свого, близького, щоб говорити, говорити або просто йти і мовчати...

Женя зупинилась у дворі; дитячий майданчик, верби були залиті м’якою прозоро-зеленою сутінню. Глянула на сусідній будинок, на балкон, де колись висіла яскраво-жовта японська циновка. Темно там. «Де він зараз? — з тривогою подумала вона. — Ховається? Боїться хлопцям на очі поткнутись! Чудило! Саме наплутав-наплутав, а тепер і він обминає мене, і мені якось так...» А їй було прикро, було неприємно й боляче: по-дурному виходить! Здається, от-от помиряться, от-от він скаже: «Молоток, Женю, давай дружити!». Вона боїться, радіє і жде тих слів. Та раптом — все шкереберть: то туї, то крадіжка в підвалі, і вони, мов джмелі, — в різні боки, надмуться і блимають одне на одного вороже...

По-дурному виходить!

Ще раз глянула на темний балкон. «Гукнути? Він же, мабуть, сам. Голодний. В порожній квартирі. Дід у лікарні, а батьків, як завжди, нема...»

Ступила крок до Бенового будинку — і стала. Занило-занило в грудях, холодком пройняло спину. Чогось здалося: з усіх зашторених вікон підглядають за нею і перешіптуються: дивіться, які тепер школярки — йде кликати хлопця, Бена...

Сердито крутнулась на підборах і перед вікнами всього будинку твердо прочимчикувала на вулицю... І тільки повернула до воріт, як почула за спиною дрібненький поспішливий тупіт:

— Тьотю, я з вами!

От тобі й маєш! Треба швидше було тікати з двору. Побачив її вухатенький Мотя. Тепер не відв’яжешся.

Наддала ходи, вдала, що не помічає Моті.

А позаду затупотіло сильніше. Хлопчик догнав її за ворітьми — стривожений, кумедний у довгому піджачку, у великому сірому картузику. Часто й жалібно закліпав очима, простяг руку:

— Тьотю Женю, і я...

А в «тьоті» гарячими плямами запливають щоки, їй незручно, вона озирається на людей, що проходять мимо, і раптом... кинула погляд на той бік вулиці і завмерла. Що це? Здалось їй, померехтіло в очах чи справді? Там, попід старим будинком, ніби проскочив хтось у джинсах, патлатий, швидко глянув на неї — і в кущі, сховався... Ні, за кущами нікого нема, темно. Мабуть, їй примарилось.

Женя схилилась над Мотею, поправила йому картузика й тоном старшої, з належною турботливістю і ласкавістю, проказала:

— Не можна, Мотю. Вже пізно. Завтра удвох погуляємо.

І бігцем подалась від Моті, але щось забриніло, стис-лося в душі, не могла