Гаррі Поттер і таємна кімната - Джоан Роулінг

— Але ж… — затнувся Фадж.

— Ні!!! — заревів Геґрід.

Дамблдор не відводив своїх ясно-синіх очей від холодних сірих зіниць Луціуса Мелфоя.

— Однак, — дуже повільно й чітко — щоб ніхто не пропустив ані слова — вимовив Дамблдор, — ти побачиш, що насправді я покину цю школу тільки тоді, коли тут не лишиться жодної відданої мені людини. Ти також побачиш, що в Гоґвортсі завжди нададуть допомогу тому, хто її попросить.

На якусь мить — Гаррі був майже впевнений — Дамблдорові очі глянули в той кут, де зачаїлися вони з Роном.

— Чудові побажання! — сказав, уклонившись, Мелфой. — Нам усім, Албусе, не вистачатиме твоєї… е-е… вельми специфічної манери роботи. Лишається тільки сподіватися, що твій наступник зуміє запобігти будь-яким… е-е… трафункам.

Він підійшов до дверей, відчинив їх і, вклонившись, випустив Дамблдора. Фадж, який і далі вертів у руках котелок, намірився пропустити вперед Геґріда, але той, не зрушивши з місця, набрав у груди повітря й повільно проказав:

— Якби хтось захтів щось знайти, нехай си піде слідом за павуками. Вони заведуть його куди слід. Це всьо, що я мав сказати!

Фадж здивовано глянув на нього.

— Всьо файно, я вже йду, — сказав Геґрід, накидаючи свою шубу з кротячого хутра. І вже виходячи з дверей слідом за Фаджем, знову зупинився і голосно додав: — А ще хтось мав би годувати Ікланя, поки мене тут не буде.

Двері з грюкотом зачинилися, і Рон скинув плаща-невидимку.

— Ми вскочили в халепу! — прохрипів він. — Немає Дамблдора. Сьогодні можуть закрити школу. Без нього напади будуть щодня.

Іклань завив і почав дряпати зачинені двері.

Розділ п'ятнадцятий

Араґоґ

На полях довкола замку вже відчувався подих літа; небо й озеро стали барвінково-блакитними, а в оранжереях зацвіли великі, мов капуста, квіти. Але без Геґріда, якого разом з Ікланем раніше завжди можна було побачити з замкових вікон, цей краєвид не тішив Гаррі. Не краще, до речі, було і в самому замку, де все пішло шкереберть.

Гаррі й Рон хотіли відвідати Герміону, але до шкільної лікарні тепер не пускали відвідувачів.

— Ми не можемо ризикувати, — суворо попередила їх мадам Помфрі через шпаринку в лікарняних дверях. — Дуже перепрошую, але є небезпека, що напасник може прийти сюди, щоб остаточно покінчити з ними.

Коли не стало Дамблдора, скрізь поширився небувалий страх. Навіть сонце, нагріваючи замкові мури, мовби боялося зазирнути у віконні шиби. У школі важко було побачити безтурботне обличчя, а будь-який сміх лунав у коридорах різко й неприродньо і відразу завмирав.

Гаррі постійно згадував прощальні Дамблдорові слова: "Насправді я покину цю школу тільки тоді, коли тут не лишиться жодної відданої мені людини… в Гоґвортсі завжди нададуть допомогу тому, хто її попросить". Але яка користь з тих слів? Кого просити про допомогу, якщо всі довкола не менше за них перелякані й приголомшені?

Набагато зрозуміліша була Геґрідова підказка про павуків, але біда в тім, що в замку, здається, не лишилося жодного павука — тож за ким іти слідом?

Гаррі шукав їх скрізь, на відміну від Рона, який робив це неохоче. Звичайно, їхні пошуки ускладнювалися забороною ходити без супроводу: вони мусили пересуватися по замку разом з іншими ґрифіндорцями. Їхні однокласники були раді, що їх водили з класу в клас, але Гаррі це дуже дратувало.

Проте одному учневі явно подобалася така атмосфера страху та підозр. Драко Мелфой ходив по школі з таким виглядом, ніби його щойно призначили старостою школи. Гаррі не міг збагнути, чого він так радіє.

Але десь через два тижні після відходу Дамблдора і Геґріда на уроці зілля й настійок йому випало сидіти позаду Мелфоя, і він підслухав його розмову з Кребом і Ґойлом.

— Я, карочє, завжди знав, що саме мій старий викине Дамблдора, — нахвалявся той, навіть не стишуючи голосу. — Він переконаний, що Дамблдор — найгірший директор з усіх, які керували школою. Може, хоч тепер дістанемо кльового директора. Такого, що не стане зачиняти Таємну кімнату. Макґонеґел довго не протягне, вона тут так, тимчасово…

Снейп пройшов повз Гаррі, не звертаючи уваги на порожнє місце Герміони та її казанок.

— Пане професоре, — звернувся до нього Мелфой. — А чому б вам не зголоситися на посаду директора?

— Не поспішай, Мелфою, — мовив Снейп, хоч і не міг приховати ледь помітної посмішки. — Рада опікунів тільки тимчасово усунула Дамблдора. Думаю, невдовзі він знову до нас повернеться.

— Ага, якраз! — вишкірився Мелфой. — Я думаю, мій батько голосуватиме за вашу кандидатуру. Я пане професоре, скажу йому, що ви тут найкращий учитель.

Снейп самовдоволено посміхнувся, походжаючи підвалом. На щастя, він не помітив, як Шеймус Фініґан зобразив, ніби блює в казанок.

— Я дивуюся, чому бруднокровці досі не пакують своїх валіз, — і далі патякав Мелфой. — Ставлю п'ять ґалеонів, що наступна жертва помре. Шкода, що то буде не Ґрейнджер!

Саме тієї миті, на щастя, задзвонив дзвоник, бо Рон уже скочив із стільця. Проте серед метушні, коли всі почали збирати портфелі, ніхто, окрім Гаррі й Діна, які вчепилися йому за руки, не зауважив Ронових намагань дістатися Мелфоя.

— Пустіть мене! — хрипів Рон, — Мені наплювати, мені не потрібна паличка, я вб'ю його голими руками!..

— Ворушіться, я відведу вас на гербалогію! — гаркнув Снейп. Учні стали ланцюжком, який завершували Гаррі, Дін і Рон, що й далі намагався вирватись. Його відпустили аж тоді, коли Снейп вивів дітей із замку, й вони повз овочеві грядки попрямували до оранжерей.

На уроці гербалогії було незвично тихо — у їхньому класі бракувало вже двох учнів — Джастіна й Герміони.

Професорка Спраут звеліла їм підрізати абіссінські зів'ялі фіґи. Гаррі поніс оберемок засохлих пагонів на компостну купу і наштовхнувся там на Ерні Макмілана. Ерні тяжко зітхнув і сказав дуже офіційним тоном:

— Гаррі, хочу вибачитися за те, що я тебе підозрював. Я знаю, що ти ніколи б не напав на Герміону Ґрейнджер. Прошу вибачення за все, що я тоді наговорив. Тепер ми всі в однаковому становищі, а тому…

Він подав свою пухкеньку руку, і Гаррі її потиснув.

Ерні та його приятелька Анна підрізали ті самі фіґи, що й Гаррі з Роном.

— Той тип Драко Мелфой, — сказав Ерні, обламуючи засохлі гілки, — ви бачили, як він з цього всього радіє? Знаєте, я навіть думаю, що він і є спадкоємцем Слизерина.

— І хто б таке