Рiднi дiти - Оксана Дмитрівна Іваненко

Няня Настусю винесла.

Чоловік знову ніби й не дивиться. Та хитрує, мабуть! Жінка його питає:

— Ну, яку, яку ти хочеш?

А чоловік убік дивиться і кидає, ніби байдуже:

— Олену.

Та це, мабуть, було законом для жінки — його бажання.

— Будь ласка, — заметушилася знову жінка, — будь ласка, візьмемо Оленку. Давайте її нам.

Няня пішла знову по Оленку і виходить з порожніми руками.

— Вона вже спить. Треба було бачити їх обох!

— Та ні, та як же!

— Шкода дитину будити, — кажу я, — може, завтра прийдете?

— Що ви, що ви, пані доктор, він же звільнився спеціально, і гості сьогодні, і штруделі напекла. Будь ласка, ми її обережно понесемо!

І сама трохи не плаче і суне вузлик з червоною ковдрою. Чоловік тільки мовчки стоїть, з таким виглядом, ніби кислицю з'їв. Мелася Яремівна мені пошепки каже:

— Що поробиш! Не годиться, а треба Оленку одягти і їм дати.

Ну що ж, я одягла сонну Оленку. Думаю: «Хай я сама піду за тиждень, перевірю, як там Оленці!» Тільки винесла в коридор, як підскочить чоловік до мене, як схопить Оленку та швидше за двері.

Жінка з нами похапцем прощається і за ним поспішає, а він дременув по вулиці, притулюючи до себе Оленку, наче її відняти хтось хоче. І обличчя радісне і таке горде — мовляв, не підступайтеся, не віддам.

Ми глянули з Меласею Яремівною одна на одну і розсміялися.

Кілька днів не могли зібратися до них піти. Коля диспепсією захворів, у Бориса нежить, хіба мине день, щоб усе спокійно?

У суботу йду Ватутінською. Треба було на телеграф, бачу — на бульварі хтось мені киває, якийсь чоловік з дитиною на руках.

Я підходжу — наша Оленка з своїм новим батьком.

Тільки і його, і Оленку я ледве пізнала.

Він сяє, до Оленки всміхається і на всіх гордо поглядає... Куди там! А Оленка в квітчастому платтячку, червоних черевичках, шкарпетках, а на три волосини на голові величезний червоний бант почеплений! Ну що ж, може, їй пощастило, нашій Оленці!

Алик

Звичайно більше беруть ті, у кого дітей нема, чи загинули вони, чи зовсім не було, і тому найчастіше з будинку немовлят. Лікарка з комбінату № 2, де немовлята і дошкільнята, поїхала на два тижні додому, і я за неї чергую кілька днів.

Вчора до нас приїхали гості з Києва, не знаю вже в яких справах до нашого міста, але Саша подзвонила, щоб їм показали комбінат. Завідувачка попросила, щоб я їх поводила, бо вона була дуже зайнята з завгоспом. Два чоловіки і жінка — робітниця одного київського заводу. Пройшли садок, я їм хотіла старших за обідом показати — це ж завжди чудова картина, як ці капшуки сідають, як чергують.

Гості були просто в захопленні, але довго не затримувались, бо кудись поспішали. З їдальні я повела їх у лікарню. Там у маленькій прохідній кімнаті лежить Алик. У нього перелам ніжок, він у гіпсі, і така бідолашна дитинка, усього йому п'ять років. Батько загинув на фронті, а матір фашисти розстріляли, і він ці два роки весь час по лікарнях. Він спав, коли ми приходили, бліденький такий, аж восковий. Раптом заворушився, відкрив очі, подивився на нас і несподівано покликав: «Мамо!»

Жінка підійшла до нього, погладила, приголубила, дала напитися. Потім ми пішли далі, вона розпитала все у мене, звідки, чий, а у нього ж нікого нема, тільки якісь знайомі матері по роботі. Ми ще пішли малюків дивитися, але жінка все смутна була, і коли все оглянула, знову до Алика повернулася попрощатися. А сьогодні вранці приходить і каже:

— Я Алика заберу. Усиновлю. Я вже з чоловіком вночі по телефону домовилася.

Усі були дуже здивовані. Хтось із вихователів каже:

— Якщо у вас дітей нема, може, ви мале візьмете, здоровеньке, він же хворий, Алик!

— Ні, - сказала жінка і похитала головою, — саме тому, що у мене діти є. Двоє. Вже одинадцять років одному і п'ятнадцять другому. Чоловік недавно демобілізувався. Він теж на нашому заводі працює. — І раптом заплакала. — Не можу перенести, як воно прокинулося і маму покликало... Ми його там теж лікуватимемо.

І забрала. Алик на прощання мене поцілував і так радісно каже:

— Тьотю Надю, а я до мами їду, і там уже є сестричка і братик, я видужаю і з ними до школи ходитиму.

Я певна, що він видужає.

Тетян к а

Це ще було зимою. Серед дівчаток у нас була одна чудова — Тетянка. Коли я приїхала, вона вже була, і в історії значилося, що у неї є мати, але мати до неї ніколи не навідувалася. І раптом саме в моє чергування