Стара фортеця - Володимир Павлович Бєляєв

— Тата дома нема! Він у друкарні.

— У друкарні? А хто ж пакет прийме?

— Я зараз покличу тітку. Почекайте.

— Стривай! — суворо окликнув мене червоноармієць. — Тітку, тітку. А сам-бо ти грамотний?

Я ствердно кивнув головою.

— Син його?

— Так.

— Ну, ось бачиш, — усміхнувся червоноармієць. — Розпишись, тільки акуратніше, — наказав він, подаючи мені розгорнуту книжку. — Шукай-но тут Василя Манджуру, а поряд хрестик. Біля хрестика й розпишись.

— Василя? Але ж тата звуть Мироном, — відповів я.

— Мироном?.. Мироном?.. — спантеличено протяг червоноармієць, але одразу ж, струснувши головою, вирішив: — Дарма, яка різниця: Мирон, Василь? Це наш писар знову наплутав. Розписуйся.

Притиснувши до коліна книжку, я написав своє прізвище. У мене тремтіла рука. Друге «а» я написав криво й заліз на сусідню клітинку.

Червоноармієць забрав назад розносну книгу, віддав мені конверт і пішов геть.

Петько Маремуха одразу зажадав:

— Ану, покажи!

Посідавши на ґаночку, ми стали розглядати цей тоненький конверт, що в нього був покладений якийсь папірець. Він промацувався пальцями. На конверті великими літерами було написано:

«Тут, Заріччя, Крутий провулок, будинок 3, Василеві Мироновичу Манджурі».

— Васько, це ж тобі лист! Розпечатай, — сказав Маремуха.

Петько мав рацію. Мене звуть Василем, а по батькові Мироновичем. Але ж я ще ніколи й ні від кого не одержував листів. Хто б це міг писати мені?

— Ні, це, мабуть, помилка, — відповів я Петькові. — Я покажу татові, нехай він розбереться.

— Ото дивак! Боягуз! — ще більше заметушився Петько. — Ну, розірви конверт, чи тобі важко?

Тепер мені просто вже хотілося подратувати Петька.

— Тобі яке діло? Мій лист: хочу — розпечатаю, хочу — ні.

Петько образився.

— Я давно знаю, що ти не товариш! — промовив він.

— Я не товариш? Он як? Ну, тоді забирайся! Шукай свого Котьку! Їдь до нього в Кременчук!

Вкрай ображений, Петько підвівся, зашморгав носом і, не сказавши й слова, поплентався до хвіртки.

Мені стало шкода: я ні за що ні про що образив його. Він добрий хлопець, що не кажи! Наздогнати хіба? Та ну, не варт. Однаково до вечора забудеться.

Але що у конверті?

Я обережно розірвав конверт і дістав складений удвоє біленький папірець. Коли я читав його, літери, надруковані на машинці, стрибали у мене перед очима:

Гр. В. М. Манджура!

Повітова Надзвичайна комісія викликає Вас на 20 серпня на 10 годин ранку до слідчого т. Кудревич (Семінарська вулиця, № 2, кімната 12, 2-й поверх). За неявку відповідатимете за законом.

Комендант ЧК Остапенко.

Лист надісланий з того великого двоповерхового будинку на Семінарській вулиці, де міститься Надзвичайна комісія. Вікна нижнього поверху в цьому будинку затягнуті гратами. В палісаднику ростуть високі сріблисті тополі, й тінь від них щоранку падає на Семінарську вулицю. Цілісіньку добу навколо цього будинку ходять вартові в будьонівках. Я знаю, що за залізними гратами сидять, чекаючи суду двоє петлюрівських міністрів, графиня Рогаль-Піонтковська, власник водяного млина Овшія Орловський та башто петлюрівських офіцерів. Коли пішов Петлюра, ці офіцери залишилися тут, у нашому повіті, й вступили на службу українськими попами в автокефальну церкву. Вони підгримували зв'язок з тими бандитами, які грабують людей на одинадцятій версті за містом.

Але навіщо я потрібний Надзвичайній комісії? Може, хочуть прийняти мене в юні розвідники, щоб я допомагав ловити петлюрівців по селах? А й справді? Прийду я завтра туди, дадуть мені коня й шкіряне сідло, дадуть дві бомби, гвинтівку та й скажуть: «Їдь!» Що, хіба не поїду? Звичайно, поїду! Не зможу хіба ловити отих петлюрівських офіцерів? Ще й як зможу! Адже в загоні ЧК є хлопець, лише трохи старший за мене. Він часто пролітає галопом по вулицях і навіть на мосту, де не можна їздити швидко, мчить мов божевільний. Цей хлопець носить чорну каракулеву кубанку з червоним верхом і шкіряну куртку, підперезану портупеями. Йому видали маузер у дерев'яній кобурі, і він, пускаючи коня риссю, завжди підтримує його рукою. Куниця мені казав, що всю сім'ю цього хлопця порубали в Проскурові бандити із зграї Тютюнника, тільки він сам уцілів і втік до більшовиків.

Як ми заздримо цьому хлопчикові, коли він, не дивлячись на прохожих, пришпорюючи свого плямистого коня, припавши грудьми до луки сідла, скаче по Житомирській до себе в Надзвичайну комісію! Хоч би хто з хлопців ішов цієї хвилини по вулиці, кожний обов'язково зупиниться й довго-довго дивиться йому вслід.

Усі знають цього хлопчину в нас у місті. От би мені вступити до нього в помічники! Та я б кожного його слова слухав, тільки б можна було мені скакати з ним удвох десь у полі, знати, що нас чекають у місті як справжніх червоноармійців. Проте навряд чи візьмуть мене на таку службу. Адже цей хлопчина, мабуть, і в боях бував, і з петлюрівцями воював — його всі знають…

Мені хотілося наздогнати Петька, показати йому повістку, похвалитися перед ним, боягузом.

Чи, може, побігти до Юзика? Ні, не варт. Потерплю ще до завтра, а тоді розкажу все. Як повільно тягнеться час!

На щастя, я згадав, що Кожухар якось просив мене пошукати японських патронів. У його приятеля в штабі полку є великий, що розламується надвоє, револьвер — сміт-вессон. А до цього сміт-вессона дуже добре підходять японські гвинтівочні патрони.

— Ось розшукай — постріляємо! — пообіцяв Кожухар.

Треба пошукати. Адже у мене десь на горищі захована обойма цих японських патронів. Їх було п'ять штук — довгастих блискучих патронів з червоної міді, з тоненькими кулями й плоскими акуратними капсулями. Де тільки вони?

Я поліз на горище й довго шукав там патрони в душній, курній півтемряві. Але обойма десь загубилася. Я так і не зміг її знайти, і це було дуже шкода. Потім я довго годував заячою капустою кролицю, потім побіг на город — подивитися, як дозрівають важкі соковиті помідори. Аж до вечора я ніяк не міг знайти собі місця. Хотілося, щоб якомога швидше минав час.

Увечері з друкарні прийшов батько. Я одразу кинувся до нього й, простягаючи повістку, сказав:

— Поглянь, тату, що мені прислали.

Він обережно підніс її до очей і став читати. Я, вичікуючи, дивився на батька. Він був у чорній нанковій блузі, від нього пахло друкарською фарбою.

— Ну, що ж, — віддаючи мені повістку, сказав батько, — іди, коли кличуть.

Потім, трохи помовчавши, батько посміхнувся й додав:

— Це тебе Омелюстий все сватає.

— Куди сватає, тату?

— Ось постривай, про все дізнаєшся! — загадково посміхнувся батько, підходячи