Стара фортеця - Володимир Павлович Бєляєв

«Ага, застрибали, гади чубаті. Отак вам і треба. Знатимете, як людей розстрілювати!» — мало не закричав я з радощів.

І тієї ж хвилини за кущами бузку пролунала часта скоромовка кулемета. Від тремтячих і лунких кулеметних пострілів одразу позакладало вуха.

Оце-то здорово! Вони стріляють звідси, з Старої садиби, просто в упор по фортечному мосту, по втікачах до Польщі петлюрівцях, по їх хазяях — сірих, мов миші, легіонерах Пілсудського.

Ех, та й вчасно ж прийшли сюди з нагорянськими партизанами мій батько і Омелюстий!

Якийсь поранений петлюрівець полетів через поручні фортечного мосту вниз, у річку. Здавалося, ось-ось рухнуть у водоспад ці хиткі поручні: адже ззаду напирали останні частини петлюрівців; вони давили своїх же — вузький дерев'яний пастил не міг вмістити всіх, хто в'їздив на нього, а тут ще збоку, з Старої фортеці, весь час стрекотів кулемет, і з його куцого, тремтливого дула разом з вогнем виривався туди, на міст, цілий град влучних, гарячих куль.

Лежачи животами на холодному вогкому камінні, ми совалися від хвилювання. Як ми заздрили старшим! Як мені хотілося бути на місці Омелюстого! Якби я вмів стріляти з кулемета, я обов'язково лежав би з ними там, за кущами.

Так і поривало вискочити з затхлого льоху, закричати «ура!», підбігти до кулемета й хоч подивитися, як він стріляє!

Але гучний звук кулеметних пострілів, заглушаючи й шум вітру, й далекі розриви снарядів, і шепіт Петька Мамемухи, все ж лякав нас.

Ми залишалися в льоху доти, поки на фортечному мосту, горблячись, не пробігли відсталі петлюрівці. Перестрибуючи через трупи людей і коней і гублячи на ходу карабіни та кудлаті папахи, петлюрівці, не дивлячись на поранених, забувши про все, бігли до окопів, щоб там, за вузеньким мілководним Збручем, сховатися від бистрих кіннотників Котовського.

Нові знайомі

Не встигла ще затихнути гарматна канонада, як на фортечний міст ввірвалася розвідка червоних. Здіймаючи куряву, пролетіли розвідники повз фортецю, й довго було чути, як цокотіли під скелею, по той бік річки, дзвінкі копита їхніх бистрих коней.

Трохи згодом слідом за розвідниками, з вихопленими з піхов клинками, риссю під'їхав до мосту великий кавалерійський загін.

Вершники в будьонівках, у каракулевих кубанках заповнили весь міст. Ми бачили з Старої садиби рівний, незвично спокійний біг їхніх стомлених коней. П'ятірками вершники їхали по мосту; здавалося, їм кінця-краю не буде.

Впереміжку з червоними прапорами блищали над головами у сідоків піднесені шаблі.

Інколи в кінному строю гуркотіли навантажені кулеметами зелені тачанки.

Вихопившись із вузького мосту на просторий Усатівський шлях, коні, відчувши волю, мчали вершників уперед. Загін за загоном мчав навздогін за Петлюрою. Кіннотники, певне, хотіли наздогнати його ще біля кордону, наступити йому на п'яти, дати петлюрівцям скуштувати своїх відгострених клинків.

Слідом за кіннотою від вокзалу і з боку Калинівського тракту до міста вступила піхота, артилерія та обози червоних.

Ми побігли до міста.

Вже за церковним сквером назустріч стали траплятися запорошені тачанки червоних. Тачанок було багато. На них, задерши догори тупорилі дула, підстрибували зношені, плямисті від облізлої фарби бойові кулемети. Засмаглі червоноармійці у вицвілих, злинялих гімнастерках, поглядаючи з тачанок навкруги, співали:

Я допізна край ворітні пробула,

Коли полк радянський мчить немов стріла…

Успенським спуском, гуркотячи й підстрибуючи на вибоїнах, потяглися гармати й похідні кухні з закуреними димарями.

Місто поволі починає оживати. На вулицях з'являються жителі, щохвилини їх дедалі більше стає на міських тротуарах. Вже багато хто з городян іде поряд з червоноармійськими тачанками, заходять у розмови з бійцями, намагаючись перекричати гуркіт і гомін.

Стомлені, усміхнені червоноармійці з цікавістю розглядають круті, вигнуті вулиці, огороджені кам'яними бар'єрами яри, старовинні шляхетські будинки з вузенькими, як бійниці, вікнами, нашу фортецю на високій скелі з її зубчастими сторожовими вежами.

Вечоріло. Батька вдома не було. Він нашвидкуруч поїв холодного борщу й, не поговоривши навіть як слід із тіткою, побіг слідом за Омелюстим на Губернаторський майдан.

Військово-революційний комітет там скликав мітинг.

А я, сидячи на тапчані, розповідав тітці, як ми гостювали в Нагорянах.

Несподівано відчинилися двері, й до нас у кухню зайшов низенький білобрисий червоноармієць. Він голосно привітався й спитав:

— Чи не можна буде розміститись у вас, хазяєчко?

— Ой голубчику, та у нас тільки дві кімнатки, та ще ось кухня… — злякано сказала тітка, відходячи від плити на світло.

— Ото горе яке! — зітхнув червоноармієць. — А я було націлився начальника нашого до вас поставити…

— А начальник ваш сімейний чи холостий? — обережно спитала тітка.

— Та що ви, мамашо, — одразу зрадів червоноармієць, — звідки ж йому сімейним бути, коли у нас сім'ї дома позалишалися? Холостий, звичайно, холостий!

Трохи почекавши, тітка погодилася поступитися цьому невідомому начальникові своєю кімнаткою з єдиним вікном, що виходить у сад.

І наступного дня у тітчиній кімнатці оселився червоний командир Нестор Варнайович Полевой — дуже високий, широколиций, білобровий, з випущеним з-під козирка зеленої будьонівки пасмом волосся. Він — начальник кінної розвідки того самого Тілігуло-Березанського полку, який разом з кіннотою Котовського вигнав з міста уланів і петлюрівців.

На похідній двоколці йому привезли складане залізне ліжко з дротяною сіткою та смугастий матрац. Полевой сам втягнув це ліжко в тітчину кімнату, поклав на нього матрац, а Марія Опанасівна застелила його чистим простирадлом.

Ліжко Полевой покрив своєю ворсистою сірою ковдрою. Нахиливши широку спину, він спритно заховав зайві краї ковдри між матрацом і дротяною сіткою.

Цього ж дня до нас прийшов телефоніст і встановив на етажерці жовтий польовий телефон. Він протяг чорний блискучий дріт через кватирку в сад, а там по гілках дерев, потім на вулицю й по стовпах, аж до єпархіального училища, до розмістився полк нашого квартиранта.

Увечері Полевой уже заговорив по телефону, і нам у спальню було чути, як, покрутивши ручку апарата, він гучно спитав:

— Штаб полку? Дайте начальника штабу.

У крільчатнику нашому теж зміни. Клітку з ангорською кролицею винесли під паркан до Гржибовських. У них тихо, навіть Куций цілісінький день сидить на прив'язі й не так гавкає, а ковбасник пан Гржибовський ходить по своєму подвір'ю похмурий, лютий, — видно, він жаліє свого Марка, який утік з петлюрівцями.

Клітку з кролицею ми поставили під паркан Гржибовського ось чому: у Полевого є кінь Каштан, коричневий, гладкий, з білою лисиною на лобі. Ординарець Полевого — смуглявий, загорілий червоноармієць Кожухар — поставив Каштана до нас у крільчатник, а з ним разом і свою кобилу Психею. Кожухар оселився по сусідству, в Лебединцевої, а там тримати коня ніде.

…