Слід веде до моря - Володимир Кирилович Малик
— Люблю мудрих людей, — голос Дзвонаря пом'якшав. — Отак би ти й зразу говорив, а то затявся — не хочу, не можу, не знаю!.. Ти мені, братику, допоможи на копійку, а Дзвонар віддячить тобі на сто карбованців! Ти ось питаєш — навіщо тобі акваланг? А може, я скарб знайшов під водою? Витягну — і тебе не забуду! Матимеш кусок! Але дістань мені який-небудь папірець. Не можу ж я без паспорта! Сам розумієш.
— Я вже сказав — гроші дам, акваланг постараюсь дістати… А документів не проси — не буде! Ні справжніх, ні липи! Бо це пахне знаєш чим? Знову туди я не хочу…
— Ну й боягуз ти, Василю, ось що я тобі скажу! З тобою, бачу, каші не звариш! Ну, гаразд, давай гроші — та не скупись! Менше півсотні не візьму — і не давай! А за аквалангом приїду післязавтра — тож завтра мотнись по місту, розшукай!
Розмова урвалась. Настала тиша.
Юрко заглянув у вікно. Дзвонар сидів біля столу, а батько пройшов до вішалки, де висіли його речі, вийняв з кишені кілька десяток і, не відраховуючи, повернувся до Дзвонаря.
— Ну, ось — дивись, Стасю, — промовив. — Це всі мої гроші — вісімдесят карбованців. Тобі зараз я дам тридцять, а решту залишу собі — ти ж просиш акваланг купити. Чи не так?
— Купи обов'язково! До зарізу потрібен!
— Ну, от! А на акваланг теж потрібні гроші…
— Ну, гаразд. Давай тридцять. А післязавтра я навідаюсь у такий же час! Жди мене! Бувай здоровий! — і, не подаючи руки, рушив з каюти.
Юрко причаївся в темному кутку.
Дзвонар вийшов на палубу, трохи постояв, ніби роздумуючи над чимось, а потім швидко збіг по трапу на берег, сів у човен — і запустив мотор…
БУДЕМО ВІДВЕРТІ, БАТЬКУ!
Переждавши, поки Дзвонар зник у темряві за піщаною косою, Юрко вийшов із своєї схованки і заглянув у віконце.
Батько сидів на ліжку, підперши голову кулаком. Видно, поява давнього знайомого не на жарт схвилювала його.
Юрко тихенько постукав. Батько здригнувся і підвів очі.
В них промайнуло напруження, мабуть, подумав, що повертається Дзвонар. Але, побачивши у вікні Юрка, радісно усміхнувся.
— Юрко? Ти?
Батько схопився з ліжка — відчинив двері. Подав синові стілець, на якому щойно сидів Дзвонар.
— Ти чого так пізно? Щось трапилось?
— Трапилось… — Юрко пильно глянув батькові в очі. — Будемо відверті, батьку, — у тебе був Дзвонар…
З батькового обличчя враз злетів усміх.
— Ти його знаєш? Звідки?
— Це злочинець, грабіжник. Він хотів убити мене, — і Юрко розповів про зустріч із Дзвонарем на острові, про викрадення ним скарбу і втечу. — І, виявляється, що це твій друг. От ніяк не сподівався!
— Чекай, чекай! — вигукнув батько. — Якщо ти чув нашу розмову, то міг зрозуміти, що він мені зовсім не друг і не товариш. Просто знайомий… Довелося разом бути там…
— Однак ти дав йому гроші і пообіцяв дістати акваланг!.. До речі, ти знаєш, для чого йому акваланг?
— Ні.
— Він сказав, що знайшов скарб під водою. Так от — я думаю, він не знайшов його, а заховав. А тепер хоче дістати…
Батько уважно подивився на сина.
— Знаєш, Юрку, ти, мабуть, маєш рацію!
— Тепер бачиш, хто такий Дзвонар! А ти дав йому гроші…
— Хто ж знав! Ось він прийде післязавтра, то упіймає в мене облизня!
Юрко помітив рішучість і гнів у батькових очах. Йому враз стало радісно на серці. Отже, батько — не злочинець і нічого не має спільного з Дзвонарем! Та… якщо батько відмовить Дзвонареві у допомозі або налякає його погрозами, той враз утече з міста. І знову загубиться його слід. Ні, треба щось робити. От коли б тут був капітан Федорченко…
Згадавши про капітана Федорченка, Юрко ляснув себе рукою по лобі. Чекай! Адже ж, напевне, у нього є телефон — тож можна подзвонити. Або просто — у міліцію. Як він не подумав про це раніш?
— Татку, одягайся! — вигукнув, схоплюючись з стільця.
Батько здивовано підвів брови.
— Ти що! Куди серед глупої ночі?
— Підемо в місто. Замовимо телефонну розмову з капітаном Федорченком.
— З яким капітаном?
— Він розшукує Дзвонаря. І скарб. І мене врятував від смерті…
— Одначе з ним можна і завтра поговорити. Не горить же!
— Завтра може бути пізно. Або капітана не застанемо на службі. А зараз він напевне дома, — не здавався Юрко.
Батько задумався.
З цікавістю і захопленням дивився на сина. Від того погляду Юркові стало ніяково.
— Чого ти так дивишся на мене?
Батько усміхнувся. Круг очей у нього збіглися дрібненькі зморшки — і погляд враз потеплішав.
— Радію, що такий у мене вже дорослий і розумний син.
— Хм, коли б ти ще десять років десь галалайкав по світах, то у твого б сина і вуса виросли…
Тепер зніяковів батько. Юркові навіть здалося, що на його засмаглих вилицях зарожевів рум'янець.
— Ну, навіщо ти так, Юрасю? Що було — те минуло… Тепер ти — мій син. І я хотів би, щоб ми від сьогодні подружили, як найкращі друзі!
Юрко зрадів, обличчя
