Темнолесникове прокляття - Пол Стюарт

— Я бачу, юний Квінт напрочуд творчо підходить до лічби, — зауважив добряче розвеселений Лініус. Він зміряв хлопця поглядом.

— Скажи-но мені, Лініусе, — звернувся до Академіка Вітроногий Шакал зі споважнілим обличчям. — Що це за збір такий нагальний? Ти щось надумав?

— На все свій час, — усміхнувся Лініус, і обернувшись до прочинених дверей, гукнув до доньки: — Маріс? Ти ще тут, у світлиці?

Маріс аж серце впало, вона майнула геть від штори і підбігла до столу з розкладеною на ньому напівготовою мозаїкою.

— Так… так, батьку, — відгукнулася вона, сподіваючись, що він не зауважить її збентеження.

— Тоді ходи сюди, дитя моє! — гукнув Лініус. — Ти ще не привіталася з Вітроногим Шакалом.

Спустивши очі додолу, Маріс вийшла із тінявої кімнати і ступила на балкон. Вона всміхнулася Вітроногому Шакалові.

— Сили Небесні! — вигукнув капітан небесних піратів, коли вона рушила до нього. — Хто ця гінка та пишна квітка? Хіба це Маріс? — Він пальцем узяв юнку за підборіддя і підвів її голову. — Чи таки вона?

Маріс зашарілася.

— Так, це я, — прожебоніла дівчина.

Вітроногий Шакал недовірливо похитав головою.

— Брехня! — хмикнув він і додав: — Утім, є один спосіб це перевірити. Моя крихітка Маріс завжди носила у вусі золотого дукача. — Його рука сягнула вперед і легенько торкнулася щоки дівчинки. — А ось і він! — гукнув він. — Ні, це таки Маріс!

Він тицьнув монету їй у руку.

— Дякую, — прошепотіла, зашарівшись, Маріс. Опинившись у центрі уваги, вона починала ніяковіти, а тут ще з неї не зводив очей Квінт, син Вітроногого Шакала. — Я не… себто, я не сподівалася… — Вона вп’ялася поглядом у золоту монету.

— Ну, звісно ж, не сподівалася, — підхопив Вітроногий Шакал.

— Маріс, — звернувся до дівчинки батько, — ми з Вітроногим Шакалом маємо обговорити одну важливу справу, тож, будь ласка, розваж нашого молодого гостя, онде він сидить, бачиш? — Він помовчав. — Його звати Квінт.

— Квінт, — сповільна проказала Маріс, удаючи, ніби чує це ім’я вперше. І кинула на хлопця швидкий погляд. Вона примітила, що його очі не чорні, а радше чорні, аж сині, як найтемніші грозові тучі, що налітали подеколи з відкритого неба. — Тоді тобі краще піти зі мною, — запропонувала вона парубійкові.

Коли обоє зникли у глибині будинку, Вітроногий Шакал обернувся до Лініуса.

— Що доросліша вона стає, — зауважив він тихо, — то більше робиться схожа на свою матір.

Лініус сумно кивнув головою.

— Інколи я ловлю себе на тому, що мені аж боляче на неї дивитися. І тут не просто зовнішність… Вона так само морщить губи. Так само жує кінчики своїх кіс. Не збагну: яким дивом вона могла успадкувати манери матері, зроду її не знавши? — І він похитав головою.

Вітроногий Шакал поклав руку Лініусові на плече.

— Не забувай, мій друже, — озвався він, — свій ківш лиха довелося випити й мені.

Лініус винувато проковтнув клубок у горлі.

— Даруй мені, — вибачився він. — Я надто заглибився у власні переживання. І гадки не мав ятрити тобі душу…

Вітроногий Шакал кивнув головою.

— Я знаю, тобі нелегко, — сказав він просто.

— Що правда, то правда, — притакнув Лініус. — І ось про це мені й хотілося б із тобою погомоніти. Присядь-но, будь ласка.

Капітан небесних піратів примостився поруч із Найвищим Академіком біля самих балконних поручнів на лавці з кутого «залізного дерева». На них падали тіні від сусідніх височенних веж, наганяючи ще більшого жалю.

— Утратити родину — це жахливо, Вітроногий Шакале, — зітхнув Лініус.

— Так, Лініусе, так, — відповів капітан, — уцілів лише хлопець, і відтоді я не спускаю його з очей. Ми скрізь подорожуємо з ним у парі. Квінт і я, та ще «Приборкувач ураганів»… — Він помовчав.

— Чи не міг би я просити у тебе одної великої ласки, друзяко, — мовив Лініус, легенько потираючи ушкоджену ногу.

— Можеш просити що хоч, Лініусе. Ти це знаєш. Проси без ніякого.

— Оця моя нога, — поскаржився Найвищий Академік. — Вона поставила мене перед фактом, що я сам усього не потягну. А в мене важлива робота. Та ще й складна. І я потребую допомоги.

— Я капітан небесних піратів, тільки й того, — засміявся Вітроногий Шакал. — Але залюбки зроблю все, що зможу для Найвищого Академіка піднебесного Санктафракса.

— Чи не залишив би ти в мене свого сина? — тихенько запитав Лініус.

— Квінта? — з несподіванки Вітроногий Шакал аж підскочив на лаві.

— Мені потрібен учень, — хапливо пояснив йому Лініус. — Хтось, у чиїй допомозі я був би певний. Я не можу втаємничити у свій Великий задум тих учених, які усміхаються мені в вічі, а поза очі кують зраду. Мені потрібен темнолісняк. Хтось молодий, меткий, жадібний до знань. Я волів би мати своїм учнем сина повітряного пірата.

— Для мене це як грім з ясного неба, — зізнався Вітроногий Шакал, знову сідаючи на лавочку. — Після тієї жахливої ночі, коли я втратив матір і дітей, думка про те, що я втрачу ще й Квінта…

— Вітроногий Шакале, давній мій друже, ти не втратиш його, — поклав йому руку на плече Лініус. — Він просто був би біля мене, при Найвищому Академіку Санктафракса. Мешкав би тут, у цьому палаці, навчався б у Водограйному домі разом із моєю дочкою і виконував деякі нехитрі обов’язки як мій учень. Зрештою, хто знає! Справний хлопець, на кшталт Квінта, з часом міг би навіть здобути собі місце в Лицарській Академії.

— Хм, просто не знаю, що й сказати, — відповів Вітроногий Шакал, аж надто добре обізнаний з тим, які небезпеки чигають на лицаря-академіка на його життєвому шляху. Очі йому затуманилися. — Я б не пережив, якби…