Дівчинка з Землі - Кір Буличів

сумирні звірятка, які ні на крок не відставали від космонавтів, виявилися ссавцями, хоч повадками найбільше нагадували наших пінгвінів. Та сама спокійна цікавість і вічні спроби залізти в найнесподіваніші місця. Бауеру навіть довелося якось рятувати шушеня, що збиралося потонути у великій банці згущеного молока. Експедиція привезла навіть фільм про шушів, який пройшов з неабияким успіхом у всіх кінотеатрах та відеорамах.

На жаль, експедиція не мала часу як слід поспостерігати за ними. Відомо, що шуші приходили в табір експедиції зранку, а з настанням темряви кудись зникали, ховалися в скелях.

Так чи інакше, коли експедиція вже поверталася назад, в одному з відсіків Полосков виявив трьох шуш, які, напевно, заблудились у кораблі. Правда, Полосков подумав спочатку, що шуш проніс на корабель контрабандою хто-небудь з учасників експедиції, але обурення його товаришів було таким щирим, що Полоскову довелось відмовитися від своїх підозрінь.

Поява шуш викликала безліч додаткових проблем. По-перше, вони могли виявитися джерелом невідомих інфекцій. По-друге, вони могли загинути в дорозі, не витримати перевантажень. По-третє, ніхто не знав, що вони їдять… І так далі.

Та всі побоювання були марними. Шуші чудово перенесли дезинфекцію, слухняно їли бульйон і консервовані фрукти. Через це вони нажили собі смертельного ворога в особі Бауера, який любив компот, а в останні місяці експедиції йому довелось відмовитися від компоту — його з’їли «зайці».

Під час довгої дороги шушиха привела шестеро шушенят. Отож корабель прибув на Землю переповнений шушами і шушенятами. Вони виявились тямущими звірятками і ніяких прикрощів та незручностей нікому, окрім Бауера, не завдавали.

Я пам’ятаю історичний момент прибуття експедиції на Землю, коли під прицілом кіно— й телевізійних камер відкрився люк і замість космонавтів у його отворі з’явився чудернацький шестилапий звір. За ним ще кілька таких самих, тільки трохи менших. По всій Землі прокотилося здивоване зітхання. Та урвалося в ту мить, коли слідом за шушами з корабля вийшов усміхнений Полосков. Він ніс на руках шушеня, геть вимащене згущеним молоком…

Частину звіряток помістили в зоопарк, деякі лишилися в космонавтів, що полюбили їх. Полосковське шушеня дісталося врешті-решт Алісі. Один бог знає, чим вона зачарувала суворого космонавта Полоскова.

Шуша жив у великому кошику поряд з Алісиним ліжком, м’яса не їв, уночі спав, дружив із кошенятами, боявся богомола і тихо мурчав, коли Аліса гладила його або розповідала про свої удачі та біди.

Шуша швидко ріс і через два місяці став заввишки як Аліса. Вони ходили гуляти в садок навпроти, й Аліса ніколи не вдягала на нього ошийника.

— А раптом він кого-небудь злякає? — питав я. — Або попаде під машину.

— Ні, він не злякає. А потім, він образиться, якщо я на нього надіну ошийник. Адже він такий вразливий.

Якось Алісі не спалося. Вона капризувала і вимагала, щоб я читав їй про лікаря Айболита.

— Нема коли, доню, — сказав я. — У мене термінова робота. До речі, тобі пора читати книжки самій.

— Але це ж не книжка, а мікрофільм, і там літери маленькі.

— Так він звуковий. Не хочеш читати — увімкни звук.

— Мені холодно вставати.

— Тоді зачекай. Я допишу і ввімкну.

— Не хочеш — Шушу попрошу.

— Ну попроси, — усміхнувся я.

І за хвилину раптом почув із сусідньої кімнати ніжний мікрофільмований голос: «…І ще був у Айболита собака Авва».

Отже, Аліса все-таки встала і дотяглася до вимикача.

— Негайно ж назад у ліжко! — крикнув я. — Застудишся.

— А я в ліжку.

— Не можна обманювати. Хто ж тоді ввімкнув мікрофільм?

— Шуша.

Я дуже не хочу, щоб моя донька виросла брехливою. Я відклав роботу, пішов до неї і вирішив серйозно поговорити.

На стіні висів екран. Шуша орудував біля мікропроектора, а на екрані нещасні звірі товпилися під дверима доброго лікаря Айболита.

— Як ти примудрилася так його видресирувати? — щиро здивувався я.

— Я його і не дресирувала. Він сам усе вміє.

Шуша зніяковіло перебирав передніми лапами перед грудьми. Запала незручна мовчанка.

— І все-таки… — сказав я нарешті.

— Вибачте, — пролунав високий хриплуватий голос. Це говорив Шуша. — Але я справді сам навчився. Адже це неважко.

— Даруйте… — мовив я.

— Це неважко, — повторив Шуша. — Ви самі позавчора показували Алісі казку про короля богомолів.

— Ні, я вже не про те. Як ви навчилися говорити?

— Ми з ним тренувались, — пояснила Аліса.

— Нічого не розумію! Десятки біологів працюють із шушами, і ні разу жоден шуша не сказав ні слова.

— А наш Шуша і читати вміє. Умієш?

— Трохи.

— Він мені стільки цікавого розповідає…

— Ми з вашою донькою великі друзі.

— То чого ж ви так довго мовчали?

— Він соромився, — відповіла за Шушу Аліса.

Шуша опустив очі.

ПРО ОДНУ ПРИМАРУ

Ми влітку живемо у Внуково. Це дуже зручно, бо туди йде монорейка і від неї до дачі п’ять хвилин ходу. В лісі, по другий бік дороги, ростуть бабки й красноголовці, та їх менше, аніж грибників.

Я приїздив на дачу просто із зоопарку і замість відпочинку потрапляв у вир тамтешнього життя. Центром його був сусідський хлопчик Коля, який славився на все Внуково тим, що відбирав у дітей іграшки. До нього навіть приїжджав психолог із Ленінграда й написав потім дисертацію про хлопчика Колю. Психолог вивчав Колю, а Коля їв варення і