Стара фортеця - Володимир Павлович Бєляєв

— Чого ти хвалишся? Якби не Куниця, прапор залишився б у них, — устряв і я до розмови. Мені хотілося збити Петькові гонор.

— Годі, хлопці, не сваріться. Усі воювали добре, — сказав Оська. — Скажіть-но краще, де нам прапори сховати, га?

І справді, куди подіти прапори? Оці маленькі, із звірячими й пташиними головами, можна запхнути хоч за пазуху, а що з кошовим робити? Він же широкий, хоч стола застеляй. Іти з прапорами в село ніяк не можна. А що як ми напоремося на якого-небудь петлюрівця? Роздумувати багато нема часу. Адже з лісу ось-ось можуть вискочити з гострими бебутами в руках дорослі скаути.

— Давайте сховаємо в березовому гаю, — запропонував Оська.

А й справді! Нікому ж і на думку не спаде шукати прапор там.

Вузенькою межею, що розділяє два пшеничні поля, ми йдемо вперед, у березовий гай. Ми топчемо ногами голубі волошки, дикі, ледь розквітлі маки, ліловий кукіль. Межа густо заросла квітами й бур'яном. А навкруги, обабіч межі, погойдується на вітрі ще не зміцніла, але вже густа й висока пшениця: пробіжить полем вітер, і пройде по її колоссю ледве помітний, нечутний зиб.

У березовому гаю зовсім прохолодно. Він розкинувся на пагорбку, і його обдимає з усіх боків вітер. Ледве чутно погойдуються рівні, стрункі берези. У чагарнику заливаються чорноголовий жулан-сорокопуд. Він співає голосно, схвильовано, не чуючи наших кроків.

Ми спустилися в лощовину, до струмочка. Біля самого берега Куниця став на коліна й обома руками заходився копати яму під корінням старої берези. Земля тут пухка, волога, змішана з глиною — копати Юзикові легко.

— Досить! — скомандував Оська й сунув у яму згорнутий кошовий прапор.

Яму закопано. Тепер можна й по домівках. Коли ми йшли в село, десь далеко пролунав глухий гуркіт грому.

— Буде гроза, — зауважив рудий довготелесий хлопець.

— Ото, вигадав! — здивувався Маремуха. — Поглянь, небо яке чисте.

— Це не грім, це червоні стріляють, — впевнено сказав я.

— Звідки червоні? Це грім, — повторив рудий хлопець. — Ви, міські, либонь ніколи не чули справжнього грому. Ось побачите, буде дощ. Чуєш, як ворони закаркали. Це на дощ.

Я промовчав. Нехай думають, що це грім. Побачимо, хто з нас буде правий.

Підходимо до села. Вже вечоріє. Корови повернулися в пасовиська й, витягаючи шиї, мукають біля воріт. Хазяйки впускають їх у двір і беруться доїти. Чути, як за тинами, то в одному, то в іншому дворі молоко, мов дощ, стукотить у денце широких цинкових відер. Почувши вечір, вже метушаться, вкладаючись спати, півсонні кури. Як непомітно підійшли сутінки! Оська наказує хлопцям зібратися завтра після полудня у березовому гаю.

— Будемо ділити здобич, — говорить він поважно.

Хлопці розходяться по хатах. Один із них витяг з кишені скаутський ковбойський капелюх і, скинувши свій простий бриль, з побоюванням оглядаючись довкола, надів його на голову. Я подивився йому вслід. Зробивши два кроки, хлопець, як мені здалося, чогось злякався, скинув капелюх і знову засунув його в кишеню. Боягуз. А я свій надіну, і ніхто мені нічого не зробить. І я сміливо надів Котьчин капелюх — він трохи великий на мене — і пішов за хлопцями.

Але Оська побачив це й одразу насупився.

— Скинь! — наказав він. — Чи тобі не гидко?..

— Ну то й скину. Мені не шкода…

Вчотирьох ми зайшли в Осьчин двір. Вудлище і сітка Петька Маремухи по-давньому стояли під ґанком. Осьчина мати, Оксана, сиділа на призьбі й, затиснувши колінами макітру, лущила в ній торішню кукурудзу. Вона терла один качан об другий. Золотаві зерна кукурудзи глухо ладили у велику, поливою розмальовану макітру.

Авксентій, вдягнений у домоткану коричневу кацавейку, стояв тут же. За плечима в нього виднівся той же двоствольний дробовик. Він зібрався йти.

Побачивши нас, спитав:

— Де були, хлопці?

— Ми паничів міських лупцювали, тату, — відповів Оська, виймаючи з-за пазухи петлюрівський прапорець. — Ох, та й дали ж ми їм перцю!

— Яких паничів? Отих, що з барабаном? Юнкерів їхніх?

— Еге ж, еге ж, — застрибав Маремуха, — юнкерів. Ми їм усі намети пообривали, капелюхи позабирали, — он у Василя капелюх є. Покажи, Василю, капелюх.

— А де ви били юнкерів?

— Під Мідною горою, біля річки, — сказав Оська, хвалькувато розмахуючи скаутським прапорцем.

— Вони не юнкери. Вони скаути. Юнкери — ті по юнкерських школах навчаються, а це — гімназисти, їх готують на підмогу Петлюрі, — похмуро поправив дядька Куниця, але той сказав:

— Знаю, знаю! Малолітніх шпигунів петлюрівських по тих загонах готують. Виходить, це ви пальбу там зчинили? А я голову ламаю: звідки такий сполох? З чого ж ви стріляли? Я ніяк не міг розібрати… Чи то обрізи, чи то плящані бомби…

— Ага, ага, плящані бомби, — хитро посміхнувся Оська.

— Плящані бомби… Брешеш… Звідки вони у вас? Де ви їх узяли?

— Та не взяли, а зробили, — пояснив я Авксеитієві.

— Вірне слово, зробили, — підхопив Оська. — Понасипали вапна в пляшки — ось і бомби. А як вони тікали, тату! Хто в кущі, хто куди. Вони гадали — це справжні бомби. Ми у них там усе порозкидали, а Куниця…

— А хто звелів тобі нападати на них? — раптом суворо перепинив Оську дядько.

— А ми самі… — почав Оська.

— «Самі, самі»! А ти знаєш, як ви могли нашкодити? Добре, хлопці встигли повитягати всю зброю з печери, а то довелося б їсти вашу кашу.

— Вони ж за Петлюру! — здивований дядьковими слонами, сказав Маремуха.

— Ну то й що ж? А через них могли й нас похапати. Нехай би йшли своєю дорогою.

— Не похапають! Червоні ж близько, — відповів я дядькові. — Ви ж самі сказали.

— Хто його знає, — непевно сказав дядько, — то всі тікали до міста, а оце недавно через село на Жмеринку знов проскакало шестеро петлюрівців. Я зараз піду сам побачу, як там, на шляху, а ви тут обережненько…

— І ми з вами підемо, дядьку, — попросив я Авксентія.

— Е ні, на шляху тепер неспокійно, а мені ще Мирона захопити треба. Заходьте до хати, повечеряйте — та й у клуню. Оксано, дай-но хлопцям юшки та вареників, — сказав дядько на прощання дружині й пішов у напрямі до Калинівського тракту.

Після вечері, коли ми переходили з хати в клуню, я побачив, як по небу до Нагорян підповзали густі багрові хмари. Невже той рудий хлопець правду сказав, що буде дощ?

Ми залишаємо село

Уночі справді пішов дощ. Удар важкого грому розбудив пас. Через навстіж відчинені двері клуні