Стара фортеця - Володимир Павлович Бєляєв

— Ну й диваки ми! Та це ж наші гімназичні скаути!

Оська швидко підхопився.

— Оце-то штука, — сказав він. — Ці ж паничі можуть ненароком полізти в Лисячі печери…

— А що в печерах, Осько, що? — заметушився Маремуха.

— Не мороч голови! — суворо сказав мій брат і одразу ж підбіг до стрункої сріблястої тополі, що росла біля самого тину. Оська виліз на тин, а тоді, обхопивши руками й ногами блідо-зелений стовбур тополі, наче кішка, подряпався вгору.

Па сусідній вербі чорніла купа хмизу — вороняче гніздо. «У ньому покрякували молоді воронята. Старі ворони помітили Оську. Вони стривожилися й, залопотівши тугими крилами, знялися з верби. Ворони закружляли над деревом. Вони думали, що Оська поліз забирати у них пташенят. З хвилину ціла зграя чорної галичі, голосно крякаючи, літала над млиновим садом.

Оську нам було ледве видно з землі. Лише де-не-де крізь сріблясте м'яке листя просвічувала його біла сорочка.

— Василю! Чуєш, Васько! — раптом гукнув він мені з верховіття тополі.

Вороняче каркання заглушило його крик.

— Я тут. Лізти до тебе, так? — задерши голову, відповів я.

— Біжи в село! Знайди мого батька, нехай скаже Омелюстому: вони спинилися біля зламаного дуба!..

— А хлопці? — склавши біля рота човником руки, гукнув я.

— Нехай залишаються тут… І ти сюди повертайся. Скажи: вони можуть знайти Лисячі печери. Швидко!

Я встиг тільки шепнути Петькові й Куниці: «Сидіть тихо!» — а сам, стрімголов перестрибнувши через тин, збиваючи босими ногами нагріту сонцем пилюку, побіг нагору, в село.

Біля кладовища я випадково зустрів Авксентія. Він був чимось схвильований і, певне, не радий був, що стрів мене. У нього в руках був жовтий фанерний чемоданчик, а за плечима теліпався двоствольний дробовик.

— Куди ти бігав? Скажи Оксані, нехай розігріє тобі рибу, — неуважно кинув він і одразу яг пішов далі в напрямку до Мідної гори.

— Дядьку, послухайте! — наздоганяючи Авксентія, гукнув я.

Дядько зупинився. Тоді я розповів йому, що бачив батька і Омелюстого, і переказав Осьчині слова.

— На млин побігли? — перепитав він. Подумавши хвилину, дядько. струснув головою й сказав: — Ну, гаразд, я їх побачу… Знаєш, Василю, здається мені, що петлюрівці тікають. Чогось надто багато їх на Калинівському шляху.

— Тікають, правда? — мало не підстрибнув я з радощів.

— А що ж, зимувати їм тут, по-твоєму? Годі, попанували, — з люттю відповів дядько й, круто повернувшись, широким кроком пішов до Мідної гори.

Я миттю кинувся назад.

Треба якнайшвидше повернутися до хлопців. От буде здорово, якщо дядько не бреше! Аби лиш червоні притисли Петлюру якнайдужче.

Одне мені незрозуміло: чому петлюрівські бойскаути прийшли сюди? Та ще разом з кошовим Гржибовським. А може, вони ще не знали, що Петлюра відступає? Напевне, не знали.

— Тікають, тікають! — наспівуючи собі під ніс, мчав я до хлопців.

Маремуха і Куниця лежали за кущами кропиви в млиновому саду. Заклавши руки під голову, Юзик дивився на верховіття тополі. Там виднівся Оська. Чорні ворони, підозріло витягши шиї, погойдуючись на верховітті сусідніх дерен, стежили за ним. Я переліз через тин і гукнув братові:

— Злазь!

Хлопці посхоплювалися.

— Ну що, знайшов дядька? — спитав Маремуха.

Оська швидко зліз униз. Він стрибнув просто в кропиву й підбіг до мене, на ходу обсмикуючи сорочку.

— А що я знаю, Осько! Слухай! — І я переказав братові те, що сказав Авксентій.

— А-а-а, он що! — одразу запалився Оська. — Ну, тоді ми їм покажемо! Слухайте-но, хлопці, давайте нападемо зараз на цих паничів! Не можна їх пускати в Лисячі печери, вони шкоди там накоять…

— Та їх же багато! Вони нас спіймають! — захвилювався Маремуха.

— А ми не самі будемо, хлопців зараз покличемо. Гайда, в село! — скомандував Оська.

Ми прибігли п соло. Оська довго водив нас кривими провулочками, скликаючи хлопців. На його свист з-за тинів раз у раз з'являлися незнайомі нам хлопці. Нікого з них я по знав.

— Гайда паничів бити! Брилі забирати в них! — запрошував Оська.

Хлопці розуміли Оську з півслова. Мабуть, не раз збиралися вони разом, затівали бійки, ходили в ліс. У них тут привільно — не те, що у нас, у місті.

Коли навколо нас зібралася ціла ватага, Оська наказав:

— А зараз усі по домівках. Несіть вапно та пляшки. І пробок якомога більше. Збираємося на кладовищі, біля братської могили. Швидше!

Хлопці квапливо порозбігалися по домівках.

Бій біля зламаного дуба

Братська могила огороджена міцними залізними гратами. Тут, під високим дубовим хрестом, поховано двадцять п'ять нагорянських селян. Зовсім недавно, у тисяча дев'ятсот вісімнадцятому році, їх розстріляв німецький каральний загін.

Це сталося невдовзі після того, як німці посадовили на престол України гетьмана Скоропадського.

Одного разу надвечір, після душного липневого дня, в Нагоряни несподівано ввійшов загін німецької піхоти в сірих стальних касках.

Незабаром жителі дізналися, що німці прийшли забирати коней. Селяни навідріз відмовилися з'явитися із своїми кіньми до церкви, куди зганяв їх німецький унтер. Тоді німецькі солдати, поскидавши з плечей важкі гвинтівки з плоскими блискучими тесаками, стали силою зганяти селян на церковний майдан.

Окупанти мовчки обходили двори й виводили коней. Вони не слухали, що казав їм хазяїн, а просто давали йому в руки повід і наказували вести коня, а якщо хазяїн опирався, підганяли його прикладом.

Пригнаних до церковної огорожі коней одразу ж заходився оглядати ветеринарний фельдшер, рудий, вусатий німець у сірому кашкеті-безкозирці. А німецькі солдати тут-таки нагрівали на похідному ковальському горні чорне квадратне тавро.

Якщо кінь подобався фельдшерові, солдати ставили йому квадратне розпечене тавро на стегно, біля хвоста, й тоді вели до лейтенанта — худого сердитого офіцера в лакованій гостроверхій касці. Лейтенант, кривлячись від запаху горілої шерсті, видавав господарям довгасті сині квитанції.

Разом з усіма селянами німці пригнали на майдан і Прокопа Декалюка — низенького мовчазного селянина, який жив біля млинової греблі. До нього прийшли саме тієї хвилини, коли він збирався виїхати на поле по снопи. Коли німецький фельдшер став мацати на майдані його карого коня, Прокіп не стерпів і дав фельдшерові такого стусана, що з того відразу безкозирка злетіла. Німецькі солдати підскочили до Декалюка й стали крутити йому руки. Прокіп гукнув:

— Поможіть, люди добрі!

На допомогу йому підбігли сусіди, й невдовзі на широкому зеленому вигоні біля нагорянської церкви розгорівся справжній бій.

Розлючені селяни не давали німцям отямитися. Вони били їх чим попало: пужалнами, повіддями, висмикнутими голоблями.

Відчувши свободу, наполохані коні помчали додому.

Отямившись, німці стали стріляти з гвинтівок і швидко порозганяли