Гаррі Поттер і в'язень Азкабану - Джоан Роулінг
"Але ж дементори на нього не діють" — думав Гаррі, дивлячись на привітно усміхнене обличчя. Він не чує криків моєї мами, коли вони до нього наближаються...
Гаррі сховав альбом назад у тумбочку, роздягся, зняв окуляри, щільніше засунув запони і ліг.
Хтось відчинив двері.
— Гаррі, ти тут? — непевно спитав Рон.
Але Гаррі вдав, що спить. Він почув, як вийшов Рон, перевернувся на спину й широко розплющив очі.
Уперше в житті він відчув, як по всьому його тілу, немов отрута, розпливалася ненависть. Він бачив, як зі стелі до нього посміхається Блек, мовби хтось тримав над ним фотографію з альбому. Тоді наче хтось прокрутив йому уривок з фільму, в якому Сіріус Блек підривав Пітера Петіґру (що був схожий на Невіла Лонґботома). Йому вчувалося глухе схвильоване бурмотіння (хоч він не мав уявлення, як звучав Блеків голос): "Це сталося, мій Пане... Нарешті Поттери зробили мене своїм Тайнохоронцем..." Співрозмовник Блека пронизливо зареготав. Цей регіт вчувався Гаррі щоразу, коли наближалися дементори...
*
— Гаррі, ти... у тебе жахливий вигляд.
Гаррі заснув аж перед світанком. Коли прокинувся, у спальні вже нікого не було. Він одягся і спустився гвинтовими сходами до вітальні. У порожній, вітальні сиділи Рон з Герміоною. Рон смоктав м'ятну жабку і поглажував живіт, а Герміона писала домашнє завдання, яке порозкладала аж на трьох столах.
— А де всі? — здивувався Гаррі.
— Роз'їхалися по домівках! Уже ж канікули, ти що, забув? — уважно подивився на Гаррі Рон. — Скоро обід, я саме збирався тебе будити.
Гаррі бухнувся в крісло біля каміна. За вікном і далі падав сніг. Криволапик простягся перед каміном, немов рудий килимок.
— Вигляд у тебе і справді кепськуватий, — стурбовано поглянула на Гаррі Герміона.
— Та ні, зі мною все о'кей.
— Послухай, Гаррі, — Герміона перезирнулася з Роном, — тебе, звичайно, засмутило все те, що ти почув учора, але благаю: не роби ніяких дурниць.
— Наприклад? — запитав Гаррі.
— Наприклад, не варто самому шукати Блека, — сказав Рон.
Гаррі промовчав. Було зрозуміло, що вони готувалися до розмови, поки він спав.
— Гаррі, ти ж не шукатимеш його, ні? — допитувалася Герміона.
— Бо Блек не вартий, щоб через нього вмирати, — додав Рон.
Гаррі глянув на друзів. І як вони не розуміють?!
— Знаєте, що я чую, коли поруч дементор?
Рон з Герміоною стривожено похитали головами.
— Я чую, як кричить моя мама, благаючи Волдеморта пощадити мене. Коли б ви отак почули останні слова своєї матері, яку ось-ось уб'ють, ви б ніколи не змогли цього забути. А якби ви раптом дізналися, що виказав її Волдемортові їхній найкращий приятель...
— Але ж ти нічого не можеш зробити! — вигукнула приголомшена Герміона. — Блека впіймають дементори, і він повернеться до Азкабану і... так йому й треба!
— Ти чула, що казав Фадж. Азкабан не впливає на Блека так, як на інших. Це для нього ніяке не покарання!
— І що ти задумав? — відверто стривожився Рон. — Хочеш його... вбити, чи що?
— Не мели дурниць, — запанікувала Герміона. — Гаррі не збирається нікого вбивати, правда, Гаррі?
Гаррі знову не відповів. Він і сам не знав, що робити. Зрозуміло одне: не можна сидіти склавши руки, поки Блек розгулює на волі.
— Мелфой у курсі, — раптом промовив він. — Пам'ятаєте, що він мені сказав на настійках? "На твоєму місці, я б сам його вислідив... і помстився б".
— І ти послухаєш Мелфоя, а не нас? — обурився Рон. — Згадай, що отримала мама Петіґру по смерті сина? Орден Мерліна першого ступеня і Петіґрів палець у коробочці... Тато розповідав, що більше нічого не знайшли. Цей Блек шалений і дуже небезпечний...
— Мелфоєві, мабуть, розповів його батечко, — правив своєї Гаррі, не слухаючи Рона. — Старий Мелфой входив у найближче оточення Волдеморта...
— Ти що, не можеш казати "Відомо-Кого"? — не стримався Рон.
— ...отже, Мелфої знали, що Блек працює на Волдеморта...
— ...і Мелфой стрибав би з радості, якби тебе розірвало на мільйон шматочків, як Петіґру! Зрозумій, Мелфой дуже на це сподівається, особливо перед матчем.
— Гаррі, прошу... — зі сльозами на очах благала Герміона, — не роби дурниць. Блек жахливий чоловік! Навіщо тобі встрягати в халепу?! Блек лише цього й чекає... Твої мама з татом не бажали б тобі біди, правда? Вони б нізащо не дозволили тобі розшукувати Блека!
— Я ніколи не дізнаюся, чого вони хотіли, бо завдяки Блекові я так ніколи з ними й не розмовляв, — відрубав Гаррі.
Запала тиша, а Криволапик солодко потягся, виставивши пазурі. Ронова кишеня затремтіла.
— Послухайте, — вирішив змінити тему Рон, — уже ж канікули! Скоро Різдво! Давайте... давайте відвідаємо Геґріда. Ми не були в нього сто років!
— Ні! — відразу заперечила Герміона. — Гаррі не повинен виходити з замку...
— Так-так, ходімо, — підвівся з крісла Гаррі, — я якраз запитаю, чому це він ніколи не згадував Блека, коли розповідав мені про батьків!
Але Рон не збирався й далі розмовляти про Блека.
— Може, краще зіграємо в шахи, — спохопився він, — або в плюй-камінці. Персі залишив свій набір...
— Ні, йдемо до Геґріда, — рішуче мовив Гаррі.
Вони взяли зі своїх спалень плащі, пролізли крізь портретний отвір ("До бою, боягузливі цуцики!"), перетнули порожній замок і вийшли через дубові двері надвір.
Йдучи засніженим полем, вони залишали неглибокі сліди в іскристо-пухнастій сніговій ковдрі, а їхні шкарпетки й поли плащів промокли й зашкарубли на морозі. Заборонений ліс стояв як зачарований: кожне дерево було присипане сріблом, а Геґрідова хатинка нагадувала глазурований торт.
Рон постукав, але ніхто не обізвався.
— Невже він кудись пішов? — засмутилася Герміона, тремтячи від холоду.
Рон притулив вухо до дверей.
— Там якісь дивні звуки. Послухайте: це Іклань?..
Гаррі й Герміона теж притулилися до дверей. Зсередини долинало глухе уривчасте завивання.
— Може, краще піти когось покликати? — стривожився Рон.
— Геґріде! — Гаррі затарабанив у двері. — Ти тут?
Почулися важкі кроки і двері, зарипівши, відчинилися. Перед ними стояв Геґрід з червоними запухлими очима. Сльози стікали по його шкіряній камізельці.
— Ви вже чули! — простогнав він і кинувся Гаррі на шию.
А що Геґрід був удвічі більший за нормальну людину, то Гаррі було не до сміху. На щастя, його врятували Рон з Герміоною, що підхопили Геґріда попід руки. Усі разом вони завели його в хатинку й посадовили в крісло. Геґрід похилився на стіл і нестримно заридав, сльози рясно котилися
