Як Іванко водив корчмарів - українські народні

Це було давно, та й не дуже давно. Із кількох сіл люди повиганяли корчмарів, і вони блукали, як бездомні пси, по Буковині. Одного разу вздріли серед поля парубка. Покликали його і питають:

– Ти хто такий?

– Іванко.

– Куди йдеш?

– Найматися. А ви?

– Ми – корчмарі. Нас вигнали за те, що людям втіху продавали. Шукаємо, де б поставити собі нові корчми. Ставай до нас на службу.

– А що буду робити?

– Наразі нас водити, бо, ади, заблудилися.

Іванко пристав. Ішов весь день попереду, а корчмарі, як п’яні, теліпалися за ним. Увечері завів їх до лісу. А тут уже стемніло. Корчмарі так боялися, що аж зубами клацали. Ішли купою, сліпо наступали один одному на ноги, штурхалися й сварилися.

Іванко сказав:

– Ану, корчмарі, спати!

– На землі? Без подушки?

– Зараз знайдемо подушку.

Пішов Іванко по кущах, помітив купу мухариць та й каже:

– Лягайте сюди головами і мовчіть собі.

Почули мухариці, що хтось ліг на їхню хату, і повилізали. Обліпили корчмарів, почали кусати. Ті переверталися з боку на бік і форкали, як коні.

– Іванку, що то нас кусає?

– Спіть собі тихо, то – малі вовки. А як почують і великі, то від вас залишаться тільки черевики.

Корчмарі притихли. Мусили терпіти.

Уранці вони встали, а за Іванком і слід пропав. Довго його кликали.

– Відай, вовки з’їли нашого слугу,– сказали корчмарі.– Файний був неборака, вірно нам служив.

А Іванко вибрався із лісу й натрапив на циганів, що варили сьорбавку в задимленому горщику.

– Що хочете за горщика? – спитав.

– А що даси?

– Даю чотири крейцери.

– Добре, можеш брати.

Взяв Іванко горщика, накопав бараболі. Відтак приніс води, сів серед дороги й розклав ватру. Забулькала вода, почало варитися. Раптом почувся з хащі галас. То корчмарі сварилися, бо кожен із них хотів бути старшим і не могли прийти до згоди. Коли уздріли наймита, зраділи.

Іванко нараз погасив вогонь, порозкидав грань і обгорнув горщика пилюкою. А вода продовжувала булькати. Корчмарі дивилися й очам своїм не вірили.

– Що це таке, Іванку?

– Це чарівний горщик. Як обгорнеш його порохами, то можеш у ньому і вола зварити!

– Продай нам!

– Сто золотих!

Корчмарі дали гроші. Іванко вилив воду, забрав зварені картоплини й пішов собі далі. Ішов, що йшов, коли глип – на дорозі віз із поламаним колесом. Закотив рукави і взявся до роботи. Полагодив колесо, поклав на своє місце. Потім сів на воза і відпочиває:

А корчмарі тим часом накопали в полі бараболі, принесли у горщику води й обгорнули його порохами. Та вода не кипіла, сніданок не варився. Розсердилися корчмарі й гепнули горщиком об землю, аж черепки полетіли. Побігли в той бік, куди пішов Іванко. Ішли, що йшли, коли глип – легінь лежить на фірі та хропить.

– Ох ти, дурилюде!

– Гов, корчмарі! – схопився Іванко.– Що сталося? Не варить? Зачекайте! Які ж слова казали ви тоді, коли набрали води в горщик?

– Плямкали язиками, бо дуже їсти хотілося.

– Ото й дурні!.. Треба примовляти такими словами:

Булькай, булькай, булькотання,

Най вариться нам снідання

Із водички й мандибурки –

Таке смачне, гейби з курки.

– Файні слова, Іванку, але ти їх нам не говорив.

– Бо ви не просили. Побоялися, напевно, що доведеться доплатити якийсь нещасний крейцер. Тепер ходіть голодні, як пси!

Корчмарі застогнали:

– Ледве ноги волочимо. Щось роби, Іванку.

– Як не можете вже йти, то витягніть цю фіру хоч на гору. А далі я вас повезу. Так вам буде легше.

Легінь простерся на соломі та й дрімає далі. Корчмарі запряглися, натужилися і потягли воза. Ледве-ледве викотили вгору.

– Вставай, Іванку,– розбудили парубка.– Ми своє зробили.

– Добре,– скочив на землю Іванко.– А тепер ви сідайте на фіру, я вас повезу.

Тримаючи за дишель, легінь трохи побіг, а потім відскочив і пустив воза з корчмарями, аби сам котився вниз. Фіра так тарахкала, що аж земля гуділа. Зупинилася в долині. Корчмарі, від страху напівмертві, не злізали з фіри – переодягали портяниці...

– Ну, тепер вас поведу на спочинок! – підійшов Іванко.

Корчмарі зітхнули і попленталися слідом.

Легінь підвів їх до дерева:

– Вилізайте на самий вершок, прив’яжіться до гілля і спіть. Тутешні вовки особливо люті!

Корчмарі один за одним видряпалися на дерево і позасинали там, як кури. Серед ночі Іванко пообрубував найнижче галуззя, настелив на землю і ліг собі спати на м’якшому. Вранці корчмарі пробудилися і оторопіли.

– Іванку, хто це обламав гілля?

– Вовки повідгризали.

– А чому не пантрував?

– Та задрімав трохи. Потім заулюлюкав – і вони повтікали.

– Як нам тепер злізти?

Іванко порадив:

– Найсильніший із вас най злапається за міцну гілляку, а решта ловіться один одному за ноги і злізете, як по мотузку.

Корчмарі не скоро знайшли найміцнішого. Та ось один вхопився за галузку й повиснув у повітрі. Коли почали спускатися, найсильніший крикнув:

– Іванку, в мене вже затерпли руки. Що робити?

– Поплюй на долоні.

Той поплював, і всі корчмцрі гепнулися, як мішки з

квасолею.

Посиділи трохи, очунялися, і повів їх Іванко у поле. А там цвіла гречка.

– Що це таке, Іванку?

– Така річка. Бачите, аж піниться. Треба перепливати. На другому березі є хата, де можна й відпочити. Ану, кидайтеся у хвилі.

Корчмарі, заплющуючи очі, падали у гречку. Махали руками, дерлися по груддю.

– Нічого, ще трохи!..– підбадьорював Іван.

З гіркою бідою переповзли лан і опинилися над Прутом. Були дуже сердиті. За посміх Івана засунули в міх. Домовилися: доки в хаті трохи відпочинуть, най міх лежить на березі, бо не мають сили кинути його в річку.

Сидить Іванко у міхові й думає, як має врятуватися. Коли так журився, почув, що їде якась бричка. Він почав кричати:

– Рятуйте! Не вмію ні читати, ні писати, а мене завтра вранці хочуть за цісаря покласти!..

А на бричці їхав старий дідич. Він подумав: «Я й без того маю білі калачі, а ще як стану цісарем?!.» Скочив із брички, випустив Іванка, а сам раз-два заліз у міх. Іванко ж сів у бричку і поїхав.

Корчмарі повставали, шпурнули міха з дідичем у Прут і рушили в дорогу. Ішли, що йшли, коли глип – Іванко їде бричкою. Корчмарі зупинилися і аж роти пороззявляли.

– Де ти взяв, Іванку, такі файні коні?

– На тому світі, люди добрі,– ви ж мене спровадили туди.

– Ми теж хочемо мати такі коні.

– Тоді гайда за мною!

Повів їх на міст і наказав:

– Скачіть один за одним у річку!

Корчмар, що першим полетів униз, пірнув і більше не виринув. Решта сполошилася.

– Чого ви боїтеся? Він там вибирає собі найкращі коні та найфайнішу бричку. Хочете, аби вам залишилися одні дерлюги й тарадайки? Скачіть!

Після них ще довгий час виходили бульки.

Іванко сів на бричку і поїхав далі. Коли я його здибав, він усе це мені й розповів. А я – вам.