Таємниця Крилатого Змія - Рене Дюшато

Начальник охорони, хапаючи дрижаки, поліз у машину. Преміор розвернув її й помчав назад у долину. Хвилину він вагався, але рішуче рушив униз. Преміор був певен, що зможе випередити рятівників Клемана Лотера, коли досягне розтоки. Він уже уявляв собі смертельний жах на обличчях, тріскотню автоматних черг і мертві тіла ненависних ворогів.

Машину кидало в усі боки. Вчепившись за крісло, пополотнілий Розенвайн марно благав притишити хід.

— Досить! Не женіть так швидко, я боюся!

Жах охопив усіх. Навколо вирувало справжнє пекло, плюскала вода і гуркотіло каміння. Сліпучі спалахи блискавки розтинали темряву, дощ періщив, і грім струшував повітря. Висохлі річища, западинки та яри виповнилися ревучими жовтими потоками, що скажено тягли за собою кам’яні брили та уламки дерев.

— Заткни пащеку! — рикнув Преміор на рюмсання журналіста. — Коли б не ви всі, я давно б уже був унизу. Нікчемні боягузи…

Але Розенвайн нетямився зі страху. Він благав, плакав, трусячись усім тілом, хапав Преміора за плечі.

Преміор незворушно вів машину вниз. Злива шаленіла. Річка в ущелині давно вийшла з берегів і перетворилася на ревучу Ніагару, що з гуркотом котила по дну кам’яні брили і вирвані з корінням дерева. Блискавки сліпили очі, одна з них ударила зовсім поряд, позаду машини.

Розенвайн просто збожеволів. Раптом він скочив і вп’явся руками в апоплексичну шию Преміорові.

— Зупинись! Інакше я тебе придушу!

— Слухай, Любов, — прохрипів Преміор, не зменшуючи швидкості, — звільни мене від цієї свині.

Любов спокійно добув пістолета і, напівобернувшись, вистрілив журналістові в голову. Той сповз на сидіння. У нажаханого Гране, що сидів поруч із Розенвайном, одвисла щелепа.

І от попереду заблищали ліхтарі “Мореля”.

— Тепер вони нікуди не втечуть! — радісно закричав Преміор.

Авантурник додав газу. Зненацька перед очі йому встав місток. Преміор хотів його проскочити. Але в ту мить почувся тріск. Пронизливий зойк одразу ж заглушило сплеском води, й автомобіль зник у вирі.

П’єро і В’юн, що помітили світло, були свідками цієї моторошної сцени. При спалахах блискавок друзі побачили загибель своїх запеклих ворогів.

Щодня о шостій вранці з горбів Кламара виїздив цілий загін велосипедистів. Це робітники поспішали в Булонь на автомобільні заводи Мореля.

Було рано, і велосипедисти їхали поволі, тішачись свіжим ранковим повітрям.

Почалося передмістя. Спуском спокійно їхали й розмовляли двоє робітників — хлопець і двадцятирічний юнак. Над Парижем прокидався холодний осінній ранок.

— Слухай, В’юне, здається, вже минуло три місяці, як ми повернулися з Бедежюна? — запитав хлопець свого приятеля.

— Атож. Добре, що зараз немає на світі мерзотника Преміора. Спокійно принаймні. І бідолашного твого дядька звільнено нарешті…

— На жаль, Вандергольд живе собі спокійно, а мій нещасний дядько збожеволів. Як ти гадаєш, чи повернеться колись до нього пам’ять і розум?

В’юн зніяковів.

— Можу присягнутися, що він одужає. От побачиш, час — найкращі ліки.

Катування, що їх Лотер зазнав у Вандергольда, здавалось, назавжди відібрали у нього пам’ять. Важко уявити, що тому кілька місяців це була ще енергійна і горда людина. Лотер не міг навіть пригадати своє ім’я. Незримий мур відгородив од усього світу геніальний мозок вченого, де була похована формула чудодійного і таємничого лотариту. Щоб вилікувати Клемана Лотера, П’єро звертався до найкращих лікарів… Ті ухилялися поставити діагноз. Можливо, через півроку, казали вони, коли старий цілком відпочине, можна буде сподіватися на одужання чи принаймні поліпшення.

П’єро оселився з дядьком в маленькому будиночку в Кламарі, де Бурлака опікувався вченим. Переїзди, консультації з лікарями, витрати останніх місяців поглинули майже всі збереження старого, що їх він лишив своєму племінникові. П’єро мусив продати в музей золоті знахідки з скарбу Жекера. Насправді вони виявилися не золоті, а лише оббиті золотою бляхою. Всередині ж був гіпс; певно, дорогі копії зробили ще за часів Жекера. Тому хлопець одержав п’ятдесят тисяч франків — на ті часи гроші невеликі. П’єро вважав, що не має права їх витрачати, адже вони так потрібні на лікування Лотерові. А в разі одужання дядька вони б йому знадобилися для наукових дослідів. Щоб заробити на прожиток, П’єро поклав собі піти учнем на завод Мореля, де вже кілька тижнів працював В’юн. Цього ранку він їхав на роботу вперше. В’юн добродушно підсміювався з товариша.

— От бачиш, дядько твій відмовився продати Вандергольдові секрет лотариту, і тепер ти змушений найматися за кілька су на годину. Але мені, друже, сумно, що ти майже дізнався, де Жекер заховав у Мексіці свої казкові скарби, проте й пальцем не рушив, щоб поїхати та й забрати їх звідти…

— Мій дядько важко захворів, — відповів П’єро. — Я зараз думаю тільки про нього. Ми не можемо лишити його на самоті і виїхати з Парижа. А що як він знову потрапить у тенета Вандергольда? От коли дядько одужає, тоді подумаємо і про інше… Не раніше.

Отак розмовляючи, В’юн і П’єро переїхали через Сену. Браму ще було замкнуто, і друзі зайшли поснідати в сусіднє бістро. В’юн купив ранкову газету. Проглядаючи її, він звернув увагу П’єро на статтю “Французький уряд дарує пану Вандергольдові будинок Адама та Єви”. П’єро прочитав:

“Всі знають про чуйність і добродійництво великого друга Францїї пана Вандергольда. Крім численних пожертвувань і наукових премій, він милостиво передав кілька мільйонів на реставрацію історичних пам’ятників, що потерпіли від часу і браку коштів. Крім цього, заходами п. Вандергольда організовано чимало наукових експедицій в наші колонії і різні країни, як наприклад в Мексіку. Відомо й те, що п. Вандергольд подав руку допомоги винахідникові Клеману Лотерові і визволив його із злиднів. На знак своєї вдячності уряд вирішив подарувати нафтовому королю, щирому другові французького народу, історичний будинок в Плесі-ла-Віль, відомий під назвою “Будинок Адама та Єви”, чудовий витвір мистецтва XV століття. Цей будинок буде перевезено до Англії, в п. Вандергольдів замок. Ми всі гаряче