Домбі і син - Чарльз Діккенс

Містер Домбі, що, як ми вже казали, здебільшого був під впливом сестри і завжди покладався на неї як на досвідчену й діяльну жінку, послухався й рушив за нею до кімнати хворої.

Недужа, пригорнувши донечку до грудей, лежала в тій же позі. Дитина й далі палко тулилася до матері, ні на мить не підводячи голови, не відриваючи ніжної щічки від її обличчя, не дивлячись на довколишніх, ні разу не ворухнувшись, не зронивши ні слова, ні сльозинки.

— Без дівчинки вона непокоїться, — шепнув доктор, містерові Домбі. — Ми визнали за краще, щоб дитина була поруч.

Круг ліжка панувала така врочиста тиша, а обидва медики дивилися на нерухому постать з таким співчуттям і безнадією, що місіс Чік на хвилю навіть зреклася свого наміру. Але тут, — набравшись відваги й того, що вона називала «присутністю духу», сіла коло ліжка і тихо й настирливо, ніби будячи сплячого, промовила:

— Фанні! Фанні!

Відповіді не було, в суцільній тиші, немов біжучи наввипередки, тільки гучно цокали годинники пана Домбі та доктора Паркера Пепса.

— Фанні, любонько, — удавано грайливим тоном почала місіс Чік, — до тебе прийшов містер Домбі. Ви — не хочете побалакати з ним? Вам хочуть дати вашого хлопчика… ваше малятко, Фанні,— чуєте? Адже ви, мабуть, ще й не бачили його… покласти до вас у ліжко, а для цього треба, щоб ви хоч трішки зібралися з силою. Вам не здається, що вже час трохи зібратися на силі? Га?

Вона схилила вухо й прислухалася, водночас перебігши очима по присутніх і піднявши пальця.

— Га? — повторила вона. — Що ви сказали, Фанні? Я вас не чую.

У відповідь ні слова, ні звуку. Годинники містера Домбі й доктора Паркера Пепса, здавалось, побігли швидше.

— Ну, справді, Фанні, голубонько, — наполягала зовиця, змінивши позу й несамохіть заговоривши непевним, стривоженим голосом. — Я на вас насварюсь, якщо ви самі не підведетесь. Ви повинні зробити зусилля, — хай навіть безмірне й болюче. Адже ми живемо у світі зусиль і не можна піддаватися, коли так багато залежить від нас самих. Ну-бо! Спробуйте! Далебі, я вас вилаю, якщо ви не зберетеся на силі!

Запала тиша. Годинники вже бігли мов скажені. Вони немов борюкалися, перекидаючи один одного.

— Фанні,— благала Луїза, озираючи всіх дедалі тривожнішим поглядом. — Фанні, ну, гляньте на мене! Тільки очі розкрийте, тільки покажіть, що ви чуєте, що розумієте мене! Ну? Боже милий, що ж його робити, джентльмени?

Медики перезирнулися поверх ліжка, і домашній лікар, нахилившись, шепнув щось дівчинці. Не збагнувши, чого від неї хочуть, дівчинка повернула до нього своє геть сполотніле обличчя й чорні оченята, але й далі горнулася до матері.

Шепіт повторився.

— Мамо! — зойкнула дитина.

Цей такий знайомий і коханий голосок на мить підняв свідомість із безодні. Заплющені повіки затремтіли, ніздрі здригнулися, і обличчям хворої промайнула майже невидима тінь усмішки.

— Мамо! — гукала, ревно ридаючи, дитина. — Ой мамо, люба, дорога моя мамо!

Доктор обережно відгорнув дитячі кучері від обличчя і рота матері. Леле! як спокійно вони там лежали, який же був кволий той віддих, що не міг сколихнути їх!

А мати, міцно обхопивши руками тоненьку жердину — свою доньку, — пустилася в темне, невідоме море, що котить вали круг цілого світу.

де вчасно вживають заходів, щоб запобігти біді, яка часом трапляється і в найкраще влаштованій родині

— Довіку буду тішитись, що я, — сказала місіс Чік, — навіть гадки не мавши, яке нас горе чекає, все простила бідолашній Фанні. Далебі, мене мов надихнуло щось. Хай там що, а це мені завжди буде розрадою.

Місіс Чік виголосила цю зворушливу репліку у вітальні, прийшовши з горішньої кімнати, де вона перевіряла роботу кравчинь, що шили жалобні убрання для родини. Репліка призначалася містерові Чіку огрядному й лисому широковидому джентльменові, який, незмінно тримаючи руки в кишенях, мав звичку висвистувати та мугикати пісеньки і який тепер, усвідомлюючи недоречність таких звуків у домі жалоби, ледь угамував цю схильність.

— Не побивайся так, Лу, — сказав містер Чік, — бо в тебе, я бачу, знову почнуться спазми. Як ото тра-лю-ля! Господи, я ж забув! Сьогодні ми тут, а завтра вже нас немає.

Місіс Чік обмежилась докірливим поглядом і знову почала сукати перервану нитку розмови.

— Я сподіваюсь, — мовила вона, — я майже певна, що це лихо, від якого крається серце, буде нам усім пересторогою ми повинні навчитись збирати силу і робити зусилля, як тільки виникає потреба. Своя мораль є в усьому, її треба лише побачити. Якщо ми не скористаємось цією, це буде наша провина.

Всі мовчали, і ту важку тишу вкрай недоречними словами порушив містер Чік: «Жив собі швець» Але нараз схаменувся і, збентежившись, потвердив, що, безперечно, ми самі будемо винні, якщо ця сумна подія не стане для нас наукою.

— Містере Чік, я гадаю, — помовчавши, озвалася його половина, — що наука була б ще більшою, якби ви для початку забули свої пусті триньки-бриньки, тру-ля-ля і гав-гав! (Все це звичайно, містер Чік устиг тихенько промугикати, а місіс Чік із нищівним презирством повторила вголос).

— Моя люба, це просто звичка, — перепросив містер Чік

— Ще б пак! Звичка! — відказала дружина — Якщо ти розумне створіння, не вдавайся до таких кумедних виправдань! Звичка! А що, коли б я завела, як ви кажете, звичку ходити по стелі, мов муха? Оце б уже язиками ляскали!

Така звичка, мабуть, і справді увела б у неславу, тож пан Чік не зважився суперечити.

— А як там немовля, Лу? — спитав він, аби змінити тему розмови.

— Про яке немовля ти говориш? — запитала й собі пані Чік. — Коли б я сказала, яка сила немовлят від самого