Рiднi дiти - Оксана Дмитрівна Іваненко

— Ви дорого дали, щоб викопати могилу? — спитала вона. — Я бачила, ви домовлялися з могильниками... У мене вмерла дитина. І в мене нічого нема, щоб заплатити. Я загубила хлібні картки. Сюди йшла і загубила. Що мені робити? Я тут нікогісінько не знаю...

Вона була у розпачі.

— Хочете покласти в цю могилу? — сказала я і додала тихо, згадавши нашого дідуся: — Він дуже любив дітей...

...Він, справді, ніколи не минав жодної дитини, обов'язково, було, всміхнеться, скаже щось приємне матері.

— Яка я вам вдячна, — сказала жінка і заплакала ще дужче. — Я тут зовсім, зовсім сама.

І другого дня в могилу під високими трьома соснами опустили труну нашого дідуся і маленьку труну дитинки, і жінка плакала разом з нами.

Ми поверталися втрьох з кладовища. Жінка попросила дозволу зайти, колись до нас.

Незабаром вона зайшла до нас увечері.

— Як важко було з ним, — сказала вона і заплакала, — воно ж уже тут народилося, а без нього ще важче. В сто разів важче. Хоч я з ним була одна-однісінька.

— А де ж ваш чоловік? — спитала я.

— Ми з ним розійшлися, — відповіла вона, червоніючи, - та я не шкодувала за ним. Я дуже раділа дитинці — і от не доглянула, туберкульозний менінгіт. — І жінка заплакала ще дужче.

— Ну, ви тут не винні, — заспокоїла я її. — А звідки ви самі?

— Я з Білої Церкви, з-під Києва!

Ми лишили Полю — так її звали — пити чай, намагалися її розважити, хоч і самим нам було сумно.

Я розповіла їй про свою роботу, про виступи.

— Важко тепер жінкам, — сказала Поля. — От самі крутитеся.

— Хіба це важко? — заперечила я. — От я недавно виступала в жіночому госпіталі. — І я розповіла їй про палату № 5.

— Не знаю вже, що гірше, — сказала Поля, — чи отак поховати, як я, чи не знати, і, може, все життя не знати, що з твоєю дитиною.

Скільки, скільки було таких несподіваних зустрічей, скільки людей пройшло!

Незабаром мене послали з бригадою українських артистів і письменників по наших заводах, евакуйованих з України на Урал. Я приїздила і знову їхала. Недарма Новий рік зустріла на грузовику!

Але скрізь, де ми бували, я підбивала хоч двох-трьох товаришів з бригади виступити в дитячому будинку, в школі. Мені було шкода дітей, які так героїчно трималися у важкі дні війни. І скрізь нові люди, нові зустрічі, і у кожного своє життя і горе, принесене війною -— наше велике, спільне горе.

Ні, я не забула своїх друзів з палати № 5. Я тільки довго не могла вирватися до них, а коли після якогось особливо довгого «турне» повернулася і подзвонила Наташі Малишевій, виявилося, що госпіталь перевели в інше місце. Вона обіцяла подзвонити, знову влаштувати зустріч...

Але тут мене викликали до Москви, на роботу в нашому українському радіо. Таня саме була з комсомольцями своєї школи десь далеко, на картоплі, і повернулася лише перед від'їздом. Я сама зовсім замоталася -з перепустками, квитками, Андрійком. Я не бачила більше вже ні Олі, ні Саші, ні Тоні-ленінградки, ні маленької Тоні-партизанки.

Ще одна несподівана зустріч зворушила по дорозі до Москви мене і Таню.

На одній невеличкій станції ми дивилися у вікно — я, Таня і малий Андрійко, наш «запорожець за Уралом», як прозвали його мої друзі-уральці. З уральською специфічною вимовою він уже базікав із сусідами і так цікаво дивився на весь світ своїми великими темними очима, що мимоволі привертав увагу всіх. Ми з Танею вже звикли до цього і не здивувалися, що на нього і на нас уважно дивиться з перону якийсь старий військовий. Мені завжди було приємно, коли військові дивилися на Андрійка — адже він теж був син військового фронтовика.

Раптом військовий підійшов ближче до вікна і, приклавши руку до кашкета, промовив:

— Пробачте, будь ласка, ви не з Києва?

— З Києва, так! А ви? Як ви пізнали? Ми стрічалися? — зраділа я.

— Ви Галина Олексіївна, коли не помиляюсь, — артистка ТЮГу,

— Так, так!

— У вас була дочка Таня...

— Ось вона! Оце ж вона!

— Це Таня?.. — Військовий хвилюючися скинув кашкета, провів рукою по сивому волоссі.

— Таня... це ви... я не пізнав... уже доросла... — раптом, схопивши Таню за руки, спитав, задихаючись: — Ви... не знаєте... де Ліна... Ліна

Косовська?.. Я ж її батько... ви ж були подруги... вчилися в одному класі.

— Ой! — скрикнула я. — А тепер ви куди їдете?

— Я був на фронті. Весь час. Тепер після поранення лікувався в госпіталі і повертаюся знову. Швидше скажіть, де Ліна?

— Ліна лишилася в Києві з матір'ю,— сказала я. Як мені сказати йому, що дружина його вмерла, а що Ліночку забрали в Німеччину!.. І яке я