Невермур. Випробування Морріґан Кроу - Джессіка Таунсенд
Морріґан хотіла запитати, яку саме чарівну сутність він має на увазі й чи не сплутав він її з якоюсь іншою Морріґан Кроу, яку десь зустрічав, але було занадто пізно. Вони дійшли до Дому Праудфутів, і наставникам не дозволялося заходити до зали іспитів. Вона залишилася зовсім сама.
— Щасти тобі, Моґ, — сказав Юпітер, легенько штовхнувши її руку. Морріґан влилася в потік кандидатів, що піднімалися мармуровими сходами. Здавалося, ноги налилися свинцем. — Іди вперед і перемагай.
Зала іспитів, у якій стояли довгі ряди прямокутних столів і стільців із прямими спинками, була найбільшою кімнатою, яку Морріґан бачила за все своє життя. Сотні кандидатів заходили одне за одним і тихо сідали, коли представники Товариства Дивообраних вручали їм олівці та брошури. Морріґан витягла шию, виглядаючи Готорна, але їй цього не вдалося, тому що парти, на її нещастя, були розташовані в алфавітному порядку, і, напевно, він був десь далеко попереду, в секції букви С. Вона здалась і прочитала, що написано на обкладинці її брошури.
Вступні Випробування до Товариства Дивообраних
Книжкове Випробування
Весна Перша, Третя Ера Аристократів
Кандидатка: Морріґан Оделл Кроу
Наставник: Капітан Юпітер Амантіус Норт
Коли кожна дитина отримала завдання, працівниця Товариства, що стояла перед усією залою, задзвонила в скляний дзвінок. Усі одночасно відкрили свої брошури, наповнивши приміщення шурхотом. Морріґан глибоко вдихнула і перегорнула першу сторінку.
Вона була порожня. Так само як і друга, і третя. Вона швидко прогортала їх усі до кінця брошури і не знайшла жодного запитання. Дівчинка підняла руку і спробувала впіймати погляд працівниці, щоб повідомити, що їй помилково видали порожню брошуру. Але, здавалося, жінка в центрі кімнати її не помічала.
Морріґан знову подивилася на першу сторінку. На ній з’явилися слова.
«Ти не звідси.
Чому ти взагалі хочеш вступити в Товариство Дивообраних?»
Морріґан роззирнулася, щоб перевірити, чи брошури інших кандидатів раптом порозумнішали і почали ставити нахабні й недоречні запитання. Але навіть якщо так і було, здавалося, це нікого не дивувало. Напевно, їхні наставники попереджали про це.
Вона згадала слова Юпітера: «Добре подумай, Моґ, і відповідай чесно». Зітхнувши, Морріґан узяла олівець і почала.
«Тому що я хочу бути важливою і корисною частиною тов…»
Вона не встигла дописати, бо невидима ручка взяла й закреслила речення. Дівчинка розкрила рота від здивування.
«Дурниці, — сказала книжка. — Чому насправді ти хочеш бути в Товаристві Дивообраних?»
Морріґан закусила губу.
«Тому що я хочу маленький золотий значок у формі літери Д».
Букви знову викреслили себе. Куточок сторінки почорнішав і почав загортатися всередину.
«Ні», — сказала книжка.
Тоненький завиток диму почав спіраллю підніматися з тліючих країв сторінки. Морріґан спробувала загасити його рукою, але не вдалося. Вона злякано роззирнулася довкола в пошуках склянки води або дорослого, що допоміг би, але було схоже, що нікого з працівників це не хвилювало. Вони спокійно ігнорували той факт, що буклети деяких кандидатів, серед яких Морріґан, були на різних стадіях горіння.
Папери одного хлопчика повністю згоріли в язиках полум’я, залишивши купку попелу на його столі. Один із працівників торкнувся його плеча і жестом показав, що йому потрібно йти. Хлопчик тяжко поплентався до виходу.
«Чесні відповіді», — швидко подумала Морріґан і знову взяла олівець.
«Тому що я хочу подобатись людям».
Сторінки перестали себе знищувати. Вони завмерли в тому стані жевріння і слабкого миготіння, після якого зазвичай полум’я зі свистом спалахує.
«Продовжуй», — сказала книжка.
Її рука злегка здригнулася.
«Я хочу бути одним цілим із кимось».
«Далі», — підказала книжка.
Вона глибоко вдихнула, згадала розмову з Юпітером наступного дня після Світання і написала:
«Я хочу мати братів і сестер, які завжди, незважаючи ні на що, будуть на моєму боці».
Пошкоджені сторінки почали повільно відновлюватися, чистий білий папір розгладився, і спалені куточки повернулися. Зітхнувши з полегшенням, Морріґан трохи ослабила мертву хватку, якою тримала олівець. Через мить з’явилося друге запитання.
«Який твій найбільший страх?»
Над цим Морріґан навіть не треба було замислюватись, і вона написала перше, що спало на думку.
«Дельфіни навчаться ходити по землі й почнуть стріляти кислотою через свої дихала».
Слова оскаженіло викреслили себе, і сторінка знову почала обвуглюватися. Дівчинка поруч пронизливо верескнула, коли її брошура загорілася. Її випровадили з зали красномовним поглядом.
Морріґан гарячково думала, спостерігаючи, як куточки її брошури перетворилися на попіл. Вона сказала правду! Сухопутні дельфіни були її найбільшим страхом, вони завжди були її найбільшим страхом, хіба що крім… хоча ні. Вона завжди говорила, що вони її найбільший страх. Напевно, тому що її найбільший страх, справжній, занадто огидний, щоб говорити про нього. Вона закусила губу і спробувала нову відповідь.
«Смерть».
Книжка продовжувала повільно згоряти.
«Смерть, — написала вона знову. — Смерть! Це справді смерть!»
Раптом її пронизала думка…
«Переслідувачі з Диму й Тіні».
Але сторінки горіли далі. Морріґан здригнулася, коли книжка обпекла їй пальці, і написала в останньому маленькому білому клаптику єдине слово:
«Забуття».
Книжка трохи пригасла.
«Продовжуй», — сказала вона.
«Що ніхто мене не запам’ятає. Що моя родина не буде згадувати мене, тому що…»
Морріґан зупинилась, і її олівець зависнув над задимленою сторінкою.
«…тому що вони хотіли б забути, що я коли-небудь існувала».
Книжка розгладилась і побіліла, а її сторінки знову стали чистими й незайманими. Морріґан терпляче чекала на третє, останнє запитання. Вона роззирнулася по кімнаті та побачила, що майже чверть столів спорожніли і на них залишалися самі купки попелу.
«І як, — запитала книжка, — ти пересвідчишся, що люди про тебе пам’ятають?»
Морріґан довго думала. Вона відкинулася на спинку стільця і мовчки спостерігала, як навколо неї починаються маленькі пожежі і ще
