Незнайко в Сонячному місті - Микола Миколайович Носов
Усі троє — і Незнайко, й Кнопочка, й Пістрявенький, — не сказавши одне одному ні слова, подалися слідом за музикантами. А музиканти крокували вулицею й весь час грали. Коли одна мелодія кінчалася, вони тут же починали іншу. Перехожі привітно поглядали на них і поступались їм дорогою. Видно було, що в Сонячному місті любили гарну музику й з задоволенням слухали.
Через деякий час музиканти зупинились, і той, що з бочечкою, сказав:
— Стій-но, братику, тиск упав. Треба накачати повітря. — Він дістав з кишені велосипедний насос і, приєднавши до бочечки, став накачувати в неї повітря.
Незнайкові дуже хотілося дізнатися, що це за інструмент, і він запитав:
— Скажіть, будь ласка, що це за бочечка, на якій ви грали?
— Це не бочечка, а пневматична гармошка, — сказав музикант.
— А для чого ви в неї накачуєте повітря? — запитала Кнопочка.
— Як же без повітря? — здивувався музикант. — Без повітря вона грати не буде.
Він тут же відокремив од бочечки денце й показав усередині отвори з тонкими металевими платівками.
— Ось дивіться: повітря, проходячи крізь ці отвори, коливає металеві платівки, й утворюється звук. У звичайній гармошці, щоб проходило повітря, вам доводиться без упину розтягувати міхи. Граючи на пневматичній гармошці, вам не треба розтягувати міхи, бо повітря заздалегідь накачується у спеціальний резервуар. Ось він, резервуар, дивіться.
— А оце пневматична флейта, яка теж працює на стиснутім повітрі, — сказав другий музикант, показуючи мандрівникам свою флейту. — Граючи на звичайній флейті, музикантові доводиться весь час дути в неї, поки в нього не заболить від дуття голова. А на пневматичній флейті я можу грати хоч цілий день, і голова не болітиме. Раніш у нас усі грали на простих флейтах, а тепер вони вже вийшли з ужитку.
Музиканти знову заграли й пішли далі. Незнайко та його супутники теж пішли по вулиці. Вони слухали музику й спостерігали вуличне життя коротульок. Час був обідній, тому багато малюків і малючок сиділи за столами і обідали на свіжому повітрі. Багато хто, пообідавши, залишилися тут же й грали в шахи, шашки та інші настільні ігри. Деякі читали газети, журнали або переглядали книжки з картинками.
Треба сказати, що характер у жителів Сонячного міста був дуже товариський. Якщо кому-небудь у книжці траплялося смішне місце, то, посміявшись сам, він тут же підходив до інших коротульок і читав це місце вголос, щоб усім було смішно. Якщо хто-небудь, знайшовши в журналі смішну картинку, починав сміятися, то інші без ніякої церемонії підходили подивитись на цю картинку і теж сміялися…
День котився до вечора. Сонечко вже припікало менше, й на вулиці з'являлося дедалі більше малюків та малючок. Назустріч дедалі частіше попадались музиканти. Малюки грали головним чином на пневматичних гармошках, флейтах і трубах, а малючки — на музичних тамбуринах. Музичний тамбурин — це такий кругленький інструмент, схожий на сито. З одного боку в нього був бубон, а з другого напнуті струни, як у арфи. Крім того, по боках ще є дзвоники, які можуть дзвеніти різними голосами.
Тепер музика долинала з усіх боків, і це було дуже зручно, бо можна було стояти на місці й слухати, скільки душа бажає.
Зупинившись біля будинку з великою напівкруглою аркою в стіні, завішеною красивою завісою, Незнайко та його супутники побачили, як декілька малюків почали виносити з приміщення стільці й ставити їх на вулиці перед завісою.
— Це для чого стільці? Що тут буде? — запитав Незнайко.
— Естрадний театр, — відповів один малюк. — Сідай на стілець — побачиш.
— Сядемо? — запитав Незнайко Кнопочку й Пістрявенького.
— Сядемо, — згодилися вони.
Усі посідали в першому ряду, перед самісінькою завісою. Поступово глядачі зайняли всі стільці. На вулиці скоро стемніло. Пролунав дзвоник. По краях арки спалахнули яскраві ліхтарі, й перед освітленою завісою з'явився коротулька в новенькому чорному костюмі з білою краваткою у вигляді метелика. Такі краватки полюбляють носити артисти, бо це відрізняє їх від звичайних, простих коротульок. Його чорне волосся було гладенько причісане й блищало при світлі спрямованих на нього ліхтарів.
— Здрастуйте! — закричав цей чорненький коротулька. — Починаємо естрадний концерт. Дозвольте відрекомендуватись. Я конферансьє. Зовуть мене Фантик. Я пояснюватиму вам, які виступатимуть артисти. Зараз перед вами виступить знаменитий артист-трансформатор, на ім'я Млинчик.
Незнайко й Пістрявенький так і пирснули, почувши це кумедне ім'я. Завіса піднялась, і на сцену вийшов з-за куліс артист у білому костюмі і з флейтою в руках. Він був товстенький, кругленький, і обличчя в нього було рум'яне й кругле, як млинець.
— Дивись, справжній млинець! — зашепотів Пістрявенький на вухо Незнайкові.
Вони обидва затряслися від сміху. Артист тим часом уклонився публіці й заграв на флейті. Незнайко й Пістрявенький перестали сміятися. Їм дуже сподобалось, як грав Млинчик, і вони пройнялися повагою до нього.
Скінчивши гру, Млинчик пішов зі сцени, але не встиг він зникнути, як із-за куліс вийшов артист у темно-синьому костюмі, з блискучою мідною трубою в руках.
— Чому ж Млинчик так скоро пішов? — спитав Незнайко.
— Дивак ти! — засміялася Кнопочка. — Це ж і є Млинчик.
— Що ти! — замахав Незнайко руками. — Млинчик був у білому костюмі.
— А тепер він переодягся у синій костюм, — відповіла Кнопочка.
— Дурниці! Не міг він так швидко переодягтися! — сперечався далі Незнайко.
Поки вони сперечалися, артист зіграв на трубі і зник за кулісами, але в ту ж мить з'явився знову в зеленому костюмі з гармошкою в руках.
— А це хто? — здивувався Незнайко. — Теж, може, скажеш — Млинчик?
— Звичайно, Млинчик, — відповіла Кнопочка. — Розумієш, це артист, який уміє швидко переодягатись. Чув, як Фантик сказав: «Артист-трансформатор»? Хто такий, по-твоєму, трансформатор?
— Трансформатор? Не знаю. Я знаю тільки, що так швидко не переодягнешся. Якби йому тільки піджак змінити, а то ще й штани.
— А ти не дивися на штани. Подивися на обличчя і побачиш, що це один і той же Млинчик.
Незнайко придивився уважніше й побачив, що в артиста в зеленому костюмі точнісінько таке саме кругле й рум'яне обличчя,
