Сто років тому вперед - Кір Буличів

— Посейдончику, — прошепотіла Аліса. — Не можна так лякати.

— Пробач, — відповів робот, — але я не мав змоги кричати тобі здалеку, щоб ти не боялась. Я ледве впорався з першою партією моїх друзів і двоюрідних братів. Наступна партія може виявитися рішучішою.

— Що це означає? — спитав Юдзо, якого Посейдон не злякав.

— Є очі, дивися, — сказав Посейдон і ввімкнув на повну потужність свій шоломовий ліхтар.

За поворотом, у глибокій ніші лежали купою, саме купою, іншого слова не добереш, кілька бандитів. Чорні тіла переплуталися ногами й руками, деякі були взагалі без голів.

— Ой! — вигукнула Аліса. — Ти вчинив страшний злочин! Робот не може вбивати людину. Що з тобою, Посейдоне?

— А якщо вони вороги і вбивці? Я повинен терпіти?

— Ворогів і вбивць повинен судити суд, — сказала Аліса.

— Де суд? Покажи мені його? Куди доправити злочинців? Як умовити їх, що їм треба бути цяцями і йти, куди їм скажуть?

— Я розумію, але все одно так не буває.

Юдзо присів навпочіпки й уважно розглядав убитих.

— Це ж не люди! — раптом озвався він.

— Розумник! — Посейдон голосно зареготав, задоволений тим, що піддурив Алісу. — Як тільки я зрозумів, що вони — роботи, не більше як сліпі машини, одразу ж узявся до діла по-справжньому. На відкритому місці вони, звичайно, сильніші від мене і могли б розібрати мене на частини. Але у вузькому коридорі я набагато сильніший. А чому?

— Тому що ви розумніші, роботе-сан, — відповів Юдзо.

— Я радий, що з тобою зустрівся, — сказав Посейдон. — Мені дуже приємно познайомитися з таким кмітливим хлопцем.

— А ви не бачили мого батька? — спитав Юдзо.

— Коли? Я тут такий же новачок, як і ви.

— А Поліна, де Поліна? — спитала Аліса.

— Поліну будемо шукати. І професора Комуру будемо шукати. І всіх знайдемо. Тільки спочатку я хотів би познайомитися з тими, хто нацьковує бездушних роботів на чесних космічних мандрівників. І поговорити з ними серйозно.

Робот відсунув убік відламану руку одного з бандитів, і з неї викотилася Алісина чашка. Аліса підхопила її.

— Дивна річ, — сказала вона. — І при посадці не розбилась, і тут уціліла.

— Ти ще нап’єшся з неї чаю, — пообіцяв Посейдон.

Серед тиші підземелля почувся віддалений тупіт.

— Шкода залишати поле бою, — мовив Посейдон. — Але гадаю, що найрозумніше відступити. Війна не в наших правилах.

Вони поквапилися вперед, де Посейдон набачив вузький хід убік. Там і зачаїлися, вимкнувши ліхтарі.

За хвилину повз них пробігли вервечкою кілька чорних роботів. Потім їхні кроки стихли. Чути було короткі звуки-клацання, якими обмінювались роботи. Скрип і гуркіт — либонь, вони розтягували купу своїх співбратів, намагаючись збагнути, що ж сталося.

— Зараз вони здогадаються, що в них на астероїді завівся ворог, — прошепотів Посейдон. — Через те нам краще не ждати тут. Чим будемо далі звідси, тим краще.

І вони побігли коридором, стараючись вибирати менш освітлені, вузькі ходи, щоб заплутати сліди погоні.

Поліну мучило безділля. Щось треба було робити. Невідомо, що сталося з Алісою та Юдзо, невідомо, де Посейдон, невідомо, нарешті, де ж вона знаходиться і чому її ув’язнили в цій камері. І, головне, невідомо, що ж сталося з тими людьми, хто був тут раніше, до неї.

Поліна підвелася й знову заходилася стукати в залізні двері.

— Випустіть мене! — кричала вона. — Хто ваш начальник? Я вимагаю, щоб ви мене відвели до нього.

— Мовчати, — почувся голос із-за дверей. — Ти заважаєш відпочивати ашиклекам.

— Кому?

Ніякої відповіді.

Поліна огледілася в пошуках чого-небудь міцного, може, палиці або бруска, щоб сильніше бити в двері. Їй на очі навернулась пом’ята, але загалом ціла туба — величезна закручена труба, що залишилася від групи «Гучний сміх».

Вона взяла тубу, згадала, як надівають її через голову оркестранти, знайшла мундштук і після кількох невдалих спроб змогла видати з неї низький гучний звук,

Вона відчула, як цей звук проник крізь двері й полинув по всьому астероїду.

Звук проник так далеко, що робот і його супутники, які бігли коридором за кількома стінами, почули цей звук.

— Ти чуєш, Посейдоне? — спитала Аліса. — Тут є люди.

— Чому ти так вирішила? — здивувався робот. — Хіба на астероїді нема своїх музикантів?

— Жаль, — відповіла Аліса. — Я не подумала, що може грати хтось інший. У твого батька нема сурми?

— Нема, — здивувався Юдзо. — Він ніколи не грав на сурмі.

— Стій! — Аліса завмерла.

Цієї миті Поліна, яка пробувала видобувати із сурми різні звуки, змогла взяти перші ноти з відомої дитячої пісеньки «У лісі ой у темному».

— Так, — змушений був погодитися Посейдон. — Сурма в них може бути, але цю пісню вони навряд чи знають. Спробуймо пробиватися в цьому напрямку.

Але зробити їм цього не вдалося. Як тільки вони звернули у прохід, який вів до невідомого музиканта, вони побачили, що звідти назустріч їм поспішають чорні роботи, довелося бігти назад.

А Поліна все грала й грала, аж поки стомилася. З-за дверей не долинало ні звуку. Зате, коли вона поклала тубу на підлогу, почула тихий голос, який донісся згори:

— Ви мене чуєте?

— Так. — Поліна обернулась на голос. Він линув із вентиляційного ходу, заґратованого решіткою. — Хто ви такий?